Розділ «Частина четверта Лихоліття Егера»

Геть від воріт!

Радісні крики пролунали з фортечної стіни і змішалися з шумом і тупотінням загону, що повертався.

Занепокоєно дивився Добо, як з міських провулків усе ще вискакували акинджі і джебеджі, поспішаючи на підмогу своїм.

— Вогонь! — вигукнув Добо.

Гримнули рушниці, заспівали стріли. Передові частини турків повернули назад, і почалася товчія.

Раптом на фортечній стіні пролунав дикий вереск, схожий на жахливий крик осла. Всі подивилися туди. Виявилося, що то репетує циган. Люто підстрибуючи, він погрожував туркам шаблею:

— Горе вам, турецькі пси!

Наші вершники, скориставшися сум'яттям турків, весело мчали вгору і на змилених, закривавлених, спітнілих конях проскочили у фортечні ворота. Мешканці фортеці зустріли витязів захопленими вигуками.

Сутичка тривала не більше п'ятнадцяти хвилин, але на церковній площі, на ринку й на вулиці Капітулу було повно вбитих і поранених турків. Перелякані турки, не тямлячись від люті, тікали, час від часу зупиняючись і потрясаючи кулаками.

І на другий день Добо не звелів зачиняти ворота, які виводили до річки. Нехай люди з ранку до вечора виходять із фортеці. Нехай турки бачать, що Егер спокійно зустрічає облогу.

Ворота були розчинені навстіж, навіть озброєних вартових не видно. Правда, під склепінням воріт стояло сто двадцять солдатів, а біля віконця сидів воротар, при першому ж помаху якого мала тут же впасти органка, тобто схоже на органні труби залізне пакілля, яке перекривало вхід до вежі. Трохи далі у воротах стояла й мортира. А міст можна було підняти й тоді, коли на ньому повно людей.

Кінні солдати й водоноси раз у раз входили й виходили. Солдати напували коней, водоноси носили воду в камінне водосховище фортеці. Був у фортеці й колодязь, та одного колодязя мало, щоб забезпечити водою дві тисячі чоловік, безліч коней, волів, овець. Отож води довелося наносити якомога більше.

На протилежному березі річки напували коней турецькі вершники. Піші турки теж підходили до річки напитися.

Добо загатив річку, вода в ній піднялась і на середині доходила пояса. Турки не чіпали греблю — їм води потрібно було ще більше, ніж угорцям. Вода була їм необхідна щоденно, і не тільки худобині, а й людям. У місті колодязя не було, лише на схилах гір били джерела.

Егерські селяни-водоноси звикли до турків, а сьогодні опівдні вони побачили, як угорські солдати гнали й трощили їх; тому, набираючи і наливаючи воду в бочки, водоноси не могли утриматися, щоб не гукнув котромусь із турків:

— Ходи сюди, куме, якщо не боїшся!

Турок не розумів, що йому кажуть. Він бачив лише рух голови. І сам теж кивав: мовляв, іди ти сюди!

Посміхався й інший турок, теж починаючи підкликати угорців. І ось уже п'ять-шість турків і стільки ж угорців підкликають один одного.

На протилежному березі велетень курд у брудній чалмі, підкотивши холоші, мив поранену ногу. Він встав і спустився у річку, присунувши своє широке обличчя з рудими вусами до угорця, і крикнув:

— Ну ось, я тут! Чого вам?