Розділ «Частина четверта Лихоліття Егера»

Турки поки що не ставали з ними до бою. Захоплювати місто вони не поспішали. В порожніх будинках нічим поживитися. А час був літній, і кожному охочіше спалося вночі в наметі чи під відкритим небом.

Старші турецькі офіцери вже два дні об'їжджали верхи гори й пагорки, намагаючись заглянути до середини фортеці. Але туди хіба що птах загляне! На вишки веж та на мури дивися, а що всередині — не побачиш: усе загороджено плотом, сплетеним з пруття й обмазаним глиною, і пліт цей простягнувся поверх мурів між вежами й на площадках веж.

Куди тут стріляти? Отож турки й стріляли навмання по мурах та по плоту.

А всередині фортеці ховалося кілька споруд. Навіть уціліла половина велетенського храму була шедевром будівельного мистецтва. Поряд з ним стояв вимуруваний з різьбленого каменю старий монастир (з тих пір не доводилося угорським солдатам жити в такій красивій казармі). Комендантський палац, споруджений італійським будівничим, оздобив сам Добо, коли одружувався. У вікна вставив справжнє скло, тоді як унизу, в місті, навіть у архієпископському палаці вікна були позатягувані бичачими міхурами. Подалі стояв палац архієпископа, вибудуваний ще в ті часи, коли фортечний храм був і собором. Неподалік стояв будинок другого капітана — Мекчеї. В ті часи цю споруду теж називали палацом. Ряди будинків решти офіцерів гарнізону — королівського ревізора, скарбника, архієпископського законника — вишикувалися вздовж північного муру.

А турки все стріляли й стріляли. Їхні гармати випльовували полум'я від ночі до ночі, пробивали мури, рвали, ламали плоти. Коли ж сонце зайшло за Бактайську гору, вони разом вистрілили з усіх гармат, і повсюдно залунав побожний спів табірних муедзинів: «Аллах акбар!»

Весь турецький табір молився, припавши до землі. Молились і топчу. Муляри у фортеці повитягували свої соколи і ще завидна взялися до роботи, закладаючи камінням проломи в стіні.

12

Обидва паші похитували головами. Обидва вони постаріли у битвах і, де б не пройшли, всюди залишали за собою руїни, а володіння султанові простягалися все далі й далі.

Ось постривайте, казали вони, ввійдемо до міста — почнемо і звідти пробивати мури.

На четвертий день турки вдерлись у місто. Виявилося це для них пустим ділом: тисячі драбин і тисячі молодих воїнів проти частоколу, обмазаного глиною.

Угорцям, які чатували біля міських воріт, наказано було негайно відступити, тільки-но турки з'являться на мурі. Вони й залишили місто. Відступили в цілковитому порядку, з барабанним боєм і повернули до фортеці.

Тоді Арслан-бей наказав підкотити під храм Богородиці чотири великі стінопробивні гармати і навів їх на вежі, де, німуючи, стояли угорські гармати.

Гармаші Арслана стріляли набагато краще, ніж топчу.

Ядра пробивали мури й пліт з боку міста. Найбільше перепало Земляній вежі. Кілька ядер залетіло навіть до фортеці, викликавши переполох. Але народ дуже швидко догадався, під якими мурами потрібно ходити, щоб ядра не зачепили.

Того ж дня турки зняли хрести з обох міських церков і на їх місце прикріпили півмісяці. Вівтарі повикидали, ікони спалили. І вже опівдні з дзвіниці пронизливо пролунала тягуча пісня муедзинів: «Аллах акбар! Ашхаду анна ла іллахі ілл аллах! Ашхану анна Мохамед аррасулу аллах! Хейя аллашалах! Хейя алал-фалах! Аллах акбар! Ла ілла-хі ілл аллах!»[81]

Опівдні, коли всі офіцери обідали разом, Добо був мовчазний і серйозний.

Вістей від короля все ще не було. Вночі повернувся вивідувач від єгерського архієпископа. Архієпископ просив передати, що в нього нема ні грошей, ні солдатів, але він буде молитися за відважних захисників фортеці.

Жоден м'яз не здригнувся на обличчі Добо, коли він вислухав відповідь, тільки брови його зсунулися ближче.

Журився він і за Лукачем Надем. Хоробрий був офіцер. Завжди любив підстерегти турка: налетить зненацька на великий турецький загін, зітнеться — і шукай вітра в полі! Як же йому тепер повернутись у фортецю, коли кільце облоги замкнулось і турецькі намети рябіють аж до Фелнемета! А може, турки вже наздогнали його?

Під час обіду доповіли, що Антала Надя вбило ядром.