Розділ «Частина четверта Лихоліття Егера»

У словах Добо прозвучала залізна твердість.

— Ваша милість,— вдячно відповів зраділий курд,— блаженство душі моєї буде й на вустах моїх! — І говорив далі до ладу й сміливо: — Великий паша так же, як і тут, видивився найслабший мур, найущербнішу для нападів частину фортеці й стріляв по ній, руйнував її доти, доки не вдалося взяти її приступом...

— Яка частина фортеці виявилася там найслабшою?

— Потаємна вежа. Ми взяли її з великими боями. Люди падали, наче колосся під серпом. Там і мені встромилася в ногу стріла. Після падіння Потаємної вежі німці й іспанці зрадили захисників — вони передали, що здадуться, якщо їм дозволять мирно піти. Паша дав слово не чинити їм зла...

Поки курд говорив, зовні весь час гуркотіли гармати, а після цих його слів почувся страшний удар і тріскотнява. Ядро завбільшки з чоловічу голову пробило дах палацу і, впавши разом із хмарою пилу, піску і вапна поміж Добо й курдом, закрутилося на підлозі.

Курд відсахнувся. А Добо, лише на мить глянувши на ядро, яке все ще куріло й пахло порохом, спокійно сказав, наче нічого не сталося:

— Кажи далі!

— Народ у фортеці...— забурмотів полонений,— народ у фортеці...— Дихав він так глибоко й уривчасто, що не міг говорити.

Зброєносець Криштоф вийняв із кишені гаптовану хустину й змахнув з обличчя коменданта, з його шапки й одягу білу вапняну пилюку. За цей час курд встиг отямитися.

— Далі,— повторив Добо.

— Люди хотіли забрати з собою все. В цьому й була їхня біда. Лошонці випросив день на лаштування. І коли наступного ранку гяури виходили з фортеці, солдати наші, побачивши, що переможені залишають їх без здобичі, дуже розсердилися. «Невже для того ми тут билися двадцять п'ять днів,— казали вони,— щоб захисники фортеці забрали з собою все добро!» І почали хапати з підвід усе, що трапляло під руку. Християни не чинили опору. Тоді наші люди осатаніли від зажерливості. Їхньою здобиччю ставали насамперед діти й молоді жінки. Мушу сказати вам, пане витязь, що навіть на невільницькому ринку в Стамбулі не знайти таких красунь, які були там.

— Виходить, паша не виставив варти?

— Виставив, але марно. Коли пішли шеренги християнських військ, схопили красивого юнака, зброєносця Лошонці. Зброєносець закричав. Лошонці оскаженів. Розгнівалась і решта угорців, повихоплювали шаблі й накинулися на нас: Щастя наше, що там стояли джебеджі в обладунках, а то б угорці пробилися...

Добо знизав плечима.

— Джебеджі? Ти, певно, гадаєш, що коли хтось прикрився шматком заліза, то він уже непереможний. Справа не в обладунках, а в тому, що угорців було мало.

До зали залетіло друге ядро; воно пронеслось поміж старовинними знаменами, які прикрашали стіни, і пробило підлогу.

Офіцери встали. Гегедюш вийшов. Решта, побачивши, що Добо не встає з місця, залишилися.

— А де ж напнув свій намет Ахмед-паша? — спитав Добо.

— У заказнику біля Мелегвіза.

— Так я й гадав,— зауважив Добо, кинувши погляд на своїх офіцерів, і знову звернувся до курда: — Скажи, в чому головна сила ваших військ? — І він пильно подивився йому в очі.