Розділ «Частина четверта Лихоліття Егера»

— То ти одружився? — запитав Гергей після того, як тричі міцно обняв його.

— Аякже! — відповів Мекчеї.— Вже й дочку Шаріку маю.

— Хто ж твоя дружина?

— Блакитноокий небесний янгол?

— А все ж?

— Естер Суньог.

— Ура! А де ж твоя чудова шабля із зміїним руків'ям?

— Ціла. Я бережу її і в будні не ношу.

— А сім'я твоя де?

— Відправив до Будетинської фортеці. Хай поживуть там, поки турка не здолаємо.— І, кинувши погляд на Добо, вів далі: — Казав я тестю, аби не відправляти звідси наших дружин, але він так боїться за свою Шару, каже, що ми тут матимемо досить клопоту і з турками.

Їхню дружню бесіду перервав старий скарбник, який прийшов разом з Мекчеї. Виструнчившись перед Добо, він, далеко відставивши аркуш паперу від себе, почав голосно читати:

— Ми маємо: овець вісім тисяч п'ятдесят; волів, корів, телят чотириста вісімдесят шість. Пшениці, жита, борошна — всього одинадцять тисяч шістсот сімдесят одну мірку. Ячменю та вівса тисячу п'ятсот сорок мірок.

Добо похитав головою.

— Мало цього, дядьку Шукане.

— Я й сам так гадаю, пане капітан.

— Чим годуватимемо коней, якщо до зими турки не заберуться звідси?

Старий стенув плечима.

— Так виходить, милостивий пане капітан, що доведеться нам годувати коней хлібом, як солдатів.

— А скільки маємо вина?

— Дві тисячі двісті п'ятнадцять відер.