Розділ «Частина четверта Лихоліття Егера»

— І це знаю.

— Тоді вам варто б знати, що в Добо й тисячі солдатів не набереться.

— Ну, стільки ще набереться.

— А чи відомо вам, що позавчора турки захопили Солнок?

Гергей зблід.

— Що ж, тепер уже й це знаю. Хоча відомо мені й те, що якби там були ви, то Солнок захопили б ще раніше. Тікаєте по домівках, то й тікайте. А щоб не біглося вам упорожні, так нате вам, щури боягузливі, одного на всіх гостинця!

І він вліпив такого ляпаса солдатові, що той мало не впав.

А Гергей з оголеною шаблею вже проклав би собі шлях поміж утікачів, якби ті спритно не звернули з дороги.

— Моє шануваннячко Дьєрдю Шереді! — крикнув він їм навздогін.— Бажаю йому солдатів хоробріших, аніж ви! Щури!

І Гергей плюнув їм услід.

Кашшайці, озираючись, розсипалися по полю. Але Гергей на них уже не дивився — помчав далі, і лише кінь його відчував по гостро втиснутих у боки острогах, що господар аж тремтить од люті.

По дорозі нагодився йому циганський табір. Чи то кашшайці перевернули одну з їхніх підвід, чи сама вона перекинулася — так чи інакше, віз лежав догори колесами, і тепер цигани метушилися біля нього, намагаючись витягнути з ярка.

Гергей озирнувся, аби побачити, чи далеко відстав його загін. І, чекаючи на своїх ратників, зупинився навпроти циган. Дивлячись на них, потроху заспокоювався.

— Кого я бачу! — вигукнув він зраділо й здивовано водночас.— Шаркезі, друже!

Пелехатий циган усміхнувся на цей привітний оклик і шанобливо зняв шапку, не зводячи з Гергея свого лукавого погляду, поштиво наблизився.

— Ти що, не впізнаєш мене?

— Як же не впізнати, добродію ласкавий, цілую ваші руки-ноги. Зразу впізнав. Ото лише імені вашого ніяк не пригадаю.

— Нічого, ще пригадаєш. Що ти тут робиш? Обшарпаний ти весь, я бачу, як опудало городнє.

На циганові й справді був не одяг, а саме лахміття. Він був у сорочці й шкіряних штанях, залатаних полотном, чи, точніше, полотняних штанях, залатаних шкірою. З-під штанів визирали червоні босі ноги.

— Коня собі вже роздобув?