Розділ «Частина друга Важко Буді, пропала Буда»

Еге, хіба від нього втечеш! Своїм владним поглядом Балінт Терек навіть здалеку притягує до себе людину. Доведеться сказати правду, признатися, що... Ой, у цьому йому аж ніяк не хотілося зізнаватися!..

У голові роїлися різні думки. Він пошкрябав за вухом, потім знову став видивлятись на вікна.

Роззираючись довкола, він побачив через огорожу подвір'я зелені дерева у парку. А що як прошмигнути туди? Хоч здалеку побачити свою маленьку Еву, тільки здалеку, бо такого простого смертного, як він, до королеви і близько не пустять.

Так, але де зараз королева і її придворні панночки? Напевне, десь гуляють по доріжках парку, там, де більше затінку, або сидять біля якого-небудь віконця. Еву він впізнав би зразу. Впізнав би її ніжне біле личко, котячі очі, що лагідно всміхаються. Він помахав би до неї шапкою, і нехай тоді хоч тиждень гадає, хто це був: Гергей чи тільки хлопець, схожий на нього, а може, тільки привид Гергея.

У стіні стирчали вбиті в ряд великі важкі залізні кільця, до яких приїжджі прив'язували своїх коней.

Гергей теж прив'язав свого Сірого, замислено пройшовся поміж вояками. Йому вдалося непомітно прослизнути у той закапелок, де з-за огорожі виглядали зелені шапки дерев.

Гергей думав, що там мусить бути і вхід у парк. От недотепа! Та хіба б хтось став будувати вхід у великий парк у такому вузенькому закапелку! Там і сліду воріт не було. З одного боку провулок впирався у високу огорожу, з другого — в якусь споруду. Колись тут мешкали вчені й митці короля Матяша, згодом, у часи Уласло[33],— польські ксьондзи й слуги, а згодом — двірцева жіноча прислуга.

Однак Гергей усього цього не знав. Він розглядав огорожу з позолоченими чавунними прутами. Місцями з-за огорожі витикалися гілки дерев.

Гергей крадькома кілька разів зазирнув у парк. Та, крім доріжок, посиланих гравієм, та кількох садових будиночків, вкритих зеленою черепицею, нічого цікавого він там не побачив. То тут, то там на огорожі сиділи чавунні ворони, але від більшості лишилися тільки їхні лапки. Крізь густе листя Гергею вдалося розгледіти кілька рожевих плям. Жіночі сукні! Серце в юнака закалатало, як водяний млин.

Скрадаючись уздовж огорожі, він зазирнув у парк. Нарешті під старою липою помітив гурт жінок. Вони сиділи довкола дитячої колиски. Всі були у блідо-рожевих сукнях. Лише одна, з видовженим обличчям і тендітними руками, була в чорному. Обличчя її було блідим і зажуреним. Усмішка осявала її обличчя тільки тоді, коли вона нахилялася над колискою, але й тоді сумний вираз не зникав з обличчя.

Гергей не міг зазирнути в колиску — її затуляла своєю спиною опасиста жінка. Нянька обмахувала дитину гілочкою липи.

Гергей просувався вздовж огорожі, шукаючи місце, звідки найкраще видно парк, ось він уже бачить, як довкола колиски сидять чотири жінки, а п'ята стоїть біля великої мармурової вази, виліпленої у формі чаші, і весь час то нагинається, то випростується.

Гергей нарешті дійшов до неї. І справді, це була його маленька Ева. Але як вона подорослішала! Дівчина збирала на землі дикі каштани й клала їх у кошик.

— Віцушко! Віцушко! — гукнув юнак неголосно крізь огорожу.

Дівчина стояла від нього кроків за двадцять. Вона наспівувала якусь пісеньку й тому не чула Гергея.

— Віцушко! Кицюню!

Дівчина підвела голову. Сторожко кинула здивований погляд на огорожу.

— Кицюню! — повторив Гергей, мало не пирскаючи зо сміху.— Кицюню, Віцушко, ходи-но до мене!

Гілки тамаринда закривали Гергея, але дівчина впізнала його голос.

І вона поскакала, мов кізонька. Зупинялася і знову пускалася вистрибом. Її великі, широко розплющені очі були сповнені подиву.