Розділ «Частина друга Важко Буді, пропала Буда»

— Та кажи вже! — прошепотів велетень.— Я виконав твоє бажання.

— Спочатку ти мусиш мене визволити.

— Ти ба, чого захотів!

— Ця таємниця дасть тобі більше.

— Я звернуся до когось іншого.

— Турки заберуть у тебе ці малюнки." Думаєш, допоможе хтось із християн? Але коли ще доля знову зведе з християнином, до того ж з таким, що знав би водночас і латинь, і турецьку мову! І якому б ти міг прислужитися чимось таким, за що він погодився б відкрити тобі секрет твого щастя.

Турок схопив юнака за горло.

— Задушу, якщо не скажеш!

— Тоді я крикну, що в твоїх руках священна реліквія.

Але більше він вже не міг зронити й слова — турок наче обценьками здавив йому горло.

Юнак почав задихатися.

Але турок зовсім не збирався його задушити. Яка б з цього йому була користь? Так він і щастя своє загубить. А Хайван не для того пішов у військо, щоб накласти своєю головою. Він мріяв стати начальником, як і кожний солдат.

Велетень відпустив хлопця і промовив похмуро:

— Ну що ж, убити тебе я зможу й тоді, коли ти мене обдуриш. Але як мені звільнити тебе?

Гергей ще не відсапався і не міг говорити.

— Насамперед,— мовив він нарешті,— перепиляй мені кайдани.

Велетень презирливо посміхнувся, потім роззирнувся довкола і великою могутньою червоною рукою потягнувся до кайданів. Двічі натиснув — ланцюг з тихим дзвоном упав на траву.

— Ну, а далі що? — спитав турок. Очі його горіли.

— Добудь мені ковпак і плащ сипахи.

— Це вже важче.