Розділ «Частина перша Де угорські витязі родяться?»

— Тоді про що ви балакаєте по-циганськи?

— Вона просить пропустити її до вогнища, щоб погадати нам про наше майбутнє.

— Наше майбутнє в руках божих,— відказав на це священик.— Не треба влаштовувати комедії, прикриваючись його іменем.

Серед бранців сиділо двоє літніх чоловіків. Один з них мав обличчя в рубцях, був мовчазний і схожий на пана. Принаймні з його вигляду важко було з'ясувати, якого він походження: чи то пан, чи циган, бо він весь час мовчав і не відповідав на жодне запитання. Від нього йшов запах рушничного пороху. Другий — той селянин, якого вели на одному ланцюгу із священиком. Селянин дивився на все широко розкритими очима, наче дивуючись усьому. Голова його звісилась на груди, немов була важча, ніж в інших людей.

Бранці їли паприкаш з баранини і тихо перемовлялися. Звичайно, говорили про те, як би вирватися від турків.

— Та ніяк,— коротко відрубав селянин і витер губи рукавом сорочки.— Я знаю. Я вже раз помучився в рабстві. Десять років пробув у турецькій неволі.

— І що, відпустили додому?

— Якби ж то. Але й без викупу. Якось нас привезли в Белград. Звідти я втік, переплив Дунай.

— А як воно в рабстві? — запитав шістнадцятирічний хлопчина з водянистими очима.

— Що казати, братику,— зітхнув селянин,— не багато курчат я там з'їв.

— А ви служили у багатія? — запитав чийсь голос з-під фіри.

— У самого султана!

— У султана? А що ж ви робили у султана?

— Я був головним прибиральником.

— Яким це прибиральником? Що ж ви прибирали?

— Стайню.

— А як вони там поводяться з жінками? — запитала чорноволоса молодичка.

Чоловік знизав плечима.

— Тих, що молодші, заміж беруть, тоді вони вже туркенями стають. Але більше лишаються служницями.

— А вони б'ють жінок?