Розділ «Частина перша Де угорські витязі родяться?»

— Висповідайте мене, панотче.

— Навіщо?

— Щоб я з чистою душею міг явитися на той світ.

— Тобі ще довго цього чекати, Гашпаре.

— Не так уже й довго, як ви гадаєте.— Він кинув погляд на турків і провадив далі: — Коли бранці закінчать вечеряти, сюди має підійти той турок, що полонив мене. Він прийде, щоб знову надіти нам на руки кайдани. Ось тоді я його і вб'ю!

— Не роби цього, синку.

— Я все одно його вб'ю. Коли він підійде — вихоплю в нього кинджал і заколю, як собаку! Встромлю ножа просто в черево! Ви тільки висповідайте мене.

— Синку,— пильно подивився на нього священик,— я не можу тебе висповідати: я лютеранин.

— Нової віри?

— Вона тільки називається новою, а насправді це стара віра, та сама, яку нам заповідав назаретянин Ісус. Ми не сповідуємо — ми тільки самі сповідуємося богу. Ми віримо, що господь бачить глибоко наші душі. Але навіщо тобі помирати? Глянь — ми ще на угорській землі, і Печ близько. Не раз траплялося, що угорським бранцям щастило вирватися з полону.

— А якщо нас ніхто не визволить?

— Божа милість буде над нами. Хіба мало й таких людей, котрі досягли щастя і на турецькій землі. Ідуть туди як бранці, заковані ланцюгами, а там стають панами. А тоді й додому повертаються. Ходім, синку, тобі треба поїсти.

Парубок похмуро дивився на турків.

Священик похитав головою.

— Нащо ж ти тоді мене кликав, коли не хочеш слухатися?

Після цих слів парубок підвівся і почвалав до гурту невільників.

Бранцями були здебільшого молоді й дужі люди. Серед жінок сиділа худорлява циганка. Нігті на руках і ногах у неї за циганським звичаєм були пофарбовані в червонуватий колір.

Циганка часом піднімала голову, відкидаючи волосся, що спадало їй на очі, і щось казала своєю мовою рябому цигану Шаркезі.

— Вона що, твоя дружина? — спитав у нього возій.

— Ні,— відповів циган,— ще не була моєю жінкою.