Розділ «Частина четверта»

Нью-Йоркські газети писали про цю подію, як про вияв притаманного балканцям шаленства. Хоча мало хто в Америці жалкував за вбитим спадкоємцем австро-угорського престолу. Але чарівник Гаррі Гудіні, гортаючи за сніданком ранкові газети, був вражений убивством свого давнього знайомого. «Подумати тільки, — говорив він сам собі. — Подумати тільки». Гудіні мовби бачив перед собою похмурого флегматичного ерцгерцога, який дивиться на нього з-під стріхи чуба. Гаррі здавалося дивним, що людину, яка втілювала в собі силу й опору цілої імперії, так легко вбито.

Того самого дня Гудіні мав демонструвати одне із своїх вуличних «звільнень», тим-то не міг ушанувати смерть ерцгерцога так, як би йому хотілось. Гудіні вийшов з будинку, спинив кеб і поїхав до Таймс-сквера. І ось через півтори години перед кількатисячним натовпом його вдягли в гамівну сорочку і догори ногами потягли, причепили за ноги до сталевого троса й підняли на Вежу Таймс. За кожним обертом лебідки він підіймався чимраз вище, розгойдуючись у повітрі. Натовп аплодував. День був теплий, небо блакитне. Що вище він підіймавсь, то далі внизу залишався гомін вулиці. Він побачив догори ногами своє ім'я на великому щиті театру «Палас» за п'ять кварталів на північ від Таймс-сквера. Тутукали автомобілі, скупчувались трамваї, що їх спиняли водії, щоб глянути на видовище. Без угаву сюрчала кінна поліція.

Гудіні все бачив догори ногами — автомобілі, людей, тротуари, вершників, будинки. Небо лежало під його ногами. Гудіні проплив повз велику таблицю останніх бейсбольних ігор, прикріплену на стіні Вежі. Він глибоко дихав, знаходячи спокій у небезпеці, що було наслідком багатолітніх тренувань. Підняли Гаррі на рівень дванадцятого поверху над землею, як і було домовлено: саме стільки, щоб його чітко бачили глядачі. Він мав намір звільнитися з гамівної сорочки, по-акробатичному підкинути тіло вгору і вхопитися за трос, причеплений гаком за ланцюг на його кісточках, тоді стати на велетенський гак і спускатися, вітаючи публіку. Останнім часом Гудіні почувався краще, ніж доти. Туга за матір'ю, страх утратити глядачів, думки про нікчемність життя й сміховинність досягнутого — тепер гнітили його куди менше. Цим він завдячував своєму новому захопленню — викриттю різних спіритичних шарлатанств. Почуття до його святої матері спонукало Гудіні уривати спіритичні сеанси, викривати всіляке шахрайство й підробки й виставляти на загальний осуд ті засоби, якими користувалися шарлатани для обдурювання простаків. На всіх своїх виступах він пропонував десять тисяч доларів медіумові за спіритичний ефект, який він, Гудіні, не зможе створити за допомогою технічних засобів. Пресі й публіці цей новий елемент його виступів сподобався. Проте Гудіні спонукало не це. Після смерті матері він почувався відповідальним за спокій небес. Він відчував, що скоро знатиме місце перебування матері. Його приватні детективи відвідували всі спіритичні салони. Гудіні приходив на сеанси, переодягнений сивою вдовою під вуаллю. Користуючись електричним ліхтариком, він освітлював протягнений до столу тоненький дротик, котрий піднімав стіл угору. Розкривав приховані грамофони, виводив за карк спільників, які ховались за драпуванням. Тоді драматичним жестом зривав кучеряву перуку й казав, хто він такий насправді. Завів проти шарлатанів десятки судових справ.

Він піднявся на домовлену висоту. Вітер тут був дужчий, Гудіні крутило. Перед очима мигтіли то вікна Вежі, то провалля Бродвею й Сьомої Авеню. «Агей, Гудіні», — почув він. З вікна дванадцятого поверху на нього вишкірився догори ногами, якийсь чоловік. Гудіні міг звільнитися за одну хвилину. Але тоді не було б видимості правди. Тож робив усе повільно. Здавалося, йому неймовірно важко це зробити. З вулиці чулися охи й ахи, трос здригався. Невдовзі тулуб і голова Гудіні заплуталися в гамівній сорочці. Під грубою тканиною було темно. Гудіні трохи перепочив. Ішов 1914 рік, і було повідомлено про вбивство ерцгерцога Франца Фердінанда. Цієї миті перед очима Гудіні з'явилося зображення маленького хлопчика, що розглядає своє відображення на блискучій латунній фарі автомобіля.

Про цю дивну подію ми довідалися з неопублікованих приватних паперів Гудіні. Його кар'єра безумовно межувала з неймовірністю, і тому ми тверезо підходимо до твердження Гаррі Гудіні, що це єдиний справді містичний випадок у його житті. Та хоч хай там як, а в архівах Сім'ї знайшлася візитна картка Гудіні; він навідався туди за тиждень після виступу. Вдома нікого не було. В сім'ї настала незгода. Мати, Син і чорне дитинча, якого нарекли Колхаусом Уокером Третім, подорожували на «Пакарді». Мати сиділа за кермом. Вони вже оглянули печери Хоу, а їхньою кінцевою метою був берег штату Мен біля перешийка Праут — місця, де провів останні роки свого життя художник Уїнслоу Хомер. Мати з Батьком майже не розмовляли, смерть Молодшого Брата в Мексіці стала останнім поштовхом до розриву. Дідусь не пережив зими й спочивав на цвинтарі біля Першої Конгрегаційної Церкви на Північній авеню в Нью-Рошелі. Батько на той час був у Вашінгтоні. В шухляді столу він знайшов безліч планів Молодшого Брата — оплату боргу, про яку той так невизначено сказав у Бібліотеці Моргана під час їхньої останньої розмови. За півтора року до свого виїзду Молодший Брат розробив сімнадцять різних проектів, деякі з них так випередили свій час, що уряд США став використовувати їх тільки в другій світовій війні. Це були проекти безвідкатних реактивних гранатометів, мін ударної дії, керованих сонаром[56] глибинних бомб, інфрачервоних прицілів, трасуючих куль, самозарядних гвинтівок, легких кулеметів, кулькових бомб, желеподібного нітрогліцерину й ранцевих вогнеметів. Щоб домовитись про впровадження деяких із цих видів зброї, Батько подався до Вашінгтона. З ним знайомились високі чини армії й флоту. Передбачались випробування зброї, укладання угод на продаж та інші кулуарні процедури, ленчі, обіди й запрошення на уїкенди. Батько спинився в номері готелю «Хей-Адамс». Своє особисте нещастя він гасив роботою, його теж непокоїла надмірна миролюбність Вудро Вільсона, й він агітував за війну, не чекаючи на рішення уряду. Інші країни виявляли більший інтерес до вбивчих винаходів Молодшого Брата. Співробітники з державного департаменту радили Батькові, з ким укладати угоди.

З німцями Батько був грубий, з англійцями — приязний і поступливий. Він немовби передбачив остаточний збіг американських інтересів із інтересами держав Антанти, який справді настав лише 1917 року, але визначився ще 1915-го, коли німецький підводний човен торпедував англійський пасажирський пароплав «Лузітанію» біля південнозахідного узбережжя Ірландії. «Лузітанія» була озброєним торговельним судном, у трюмах якого таємно перевозились леткі речовини для військової промисловості. Потонуло тисяча двісті чоловік, серед них жінки й діти; були там і американці, а серед них Батько. Він віз до Лондона першу партію гранат, глибинних бомб і желеподібного нітрогліцерину, які безумовно збільшили силу вибуху на «Лузітанії» і спричинилися до її швидкого затоплення.

Бідний Батько, — бачу оцю його останню подорож. Він прибув на нове місце із настовбурченим від подиву волоссям, німим і сліпим. Носаками здійняв хмару піску, впав навколішки, руки й ноги розметались у дивній пантомімі. Іммігрант усе своє життя, він врешті на віки вічні дістався до свого берега.

Мати рік носила по ньому траур. Упевнившись, що його дружина теж померла, Тате запропонував Матері одружитись. «Я, звичайно, не барон, — сказав він. — Я — єврейський соціаліст із Латвії». Мати прийняла його пропозицію без вагань. Вона обожнювала його, і їй подобалось бути з ним. Їх єднала спільність характерів. Вони одружилися у Нью-Йорку цивільним шлюбом, у судді, і були щасливі. Тате добряче заробив на багатосерійних фільмах «Шпигуни з Таємної Служби» та «Тіні німецького підводного човна». Проте найбільший успіх чекав на нього попереду. Родина продала будинок у Нью-Рошелі й переїхала до Каліфорнії. Вони оселились у білому будинку під черепицею зі склепінчастими вікнами. Вздовж доріжок росли пальми, а на клумбах перед фасадом яскраво червоніли квіти.

Якось уранці Тате визирнув з вікна кабінету й побачив на газоні трьох дітей. Біля них на тротуарі стояв триколісний велосипед. Вони розмовляли граючись на сонечку, його чорнява донька, білявий пасинок і всиновлене чорне дитя. Тате враз прийшла в голову ідея фільму. Про групку дітей-приятелів — чорних, білих, товстих, худих, багатих, бідних — різних; неслухняних малят, на яких чекають дивні пригоди; суспільство голодранців, як і всі ми: й зрештою, ватагу, яка вскакувала в халепи й виплутувалась із них. Згодом ця ідея породила не один фільм. Доба Регтайму з натужним гуркотом автомобілів відходила назавжди; здавалося, що історія — це тільки мелодія механічного піаніно. Ми воювали й перемогли у війні. Анархістку Емму Голдман вислали з Америки. Гарна й пристрасна Евелін Несбіт потроху споганіла й зникла безвісти. А Гаррі К. Toy, вийшовши з божевільні, щороку марширував на параді в Нью-Йорку на честь дня Перемир'я[57].