Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Лейтенант подався сходами нагору. Рівно за три кроки позад нього йшов Онуфрій. Вони стояли в кімнаті. Онуфрій, усе так само ясний на виду, доповів:

— Пане лейтенанте, осьде гроші!

Він повитягав з кишень штанів і кітеля все, що мав, підступив ближче й поклав на стіл. На темно-червоній хустині, що так довго крила в собі під землею двадцять золотих дукатів, прилипли сріблясто-сірі грудочки землі. Біля хустини лежали блакитні банкноти. Тротта перелічив їх. Тоді розв’язав хустину. Перелічив золоті монети. Тоді поклав банкноти в хустину до монет, знов зав’язав вузлика й віддав Онуфрієві.

— На жаль, я не можу взяти в тебе грошей, розумієш? — сказав Тротта. — Заборонено статутом, розумієш? Якщо я візьму в тебе гроші, мене виженуть з армії і знімуть звання, розумієш?

Онуфрій кивнув головою.

Лейтенант стояв із вузликом у простягненій руці. Онуфрій усе кивав головою. Він підняв руку й спіймав вузлика. Ще якусь мить вузлик поколивався в повітрі.

— Можеш іти! — сказав лейтенант, і Онуфрій зі своїм вузликом вийшов.

Лейтенантові згадалася та осіння ніч у кавалерійському гарнізоні, коли Онуфрій карбував крок за його спиною.

І він пригадав військові гуморески, вичитані з тоненької книжечки в темно-зеленій обкладинці зі шпитальної бібліотеки. Книжечка аж кишіла зворушливими історіями про офіцерських денщиків, грубуватих сільських хлопців із золотими серцями. І хоча лейтенант Тротта не мав літературного смаку і коли випадково чув слово «література», то на думку йому спадала тільки драма «Цріні» Теодора Кернера, й більше нічого, проте завжди відчував глуху відразу до сльозливої розчуленості тієї книжчини з її золотенькими героями. Йому, лейтенантові Тротті, бракувало життєвого досвіду, щоб знати, що й у дійсності трапляються прості сільські хлопці зі шляхетними серцями і що в нікчемній книжечці чимало дечого списано з живого життя, тільки списано погано.

Взагалі він був дуже недосвідчений, цей лейтенант Тротта.

Свіжого й сонячного весняного ранку окружний начальник отримав злощасний лейтенантів лист. Перше ніж розпечатати, пан фон Тротта зважив його на долоні. Він здався важчим за всі ті листи, що їх старий отримував від сина досі. Мабуть, написаний аж на двох сторінках, якийсь незвично довгий лист. Старе серце пана фон Тротти сповнилося тривогою, батьківським гнівом, радістю й тоскним передчуттям. Манжета на його старій руці злегка рипіла, коли він розпечатував конверта. Притримуючи лівою рукою пенсне, що за останні кілька місяців стало трохи неслухняним, він правою підніс листа доволі близько до обличчя, так що кінчики бакенбардів черкалися об папір і стиха шаруділи. Видимий поспіх письма злякав пана фон Тротту не менше, аніж надзвичайний зміст написаного. Навіть між рядками окружний начальник шукав нових, прихованих жахів, бо йому раптом здалося, що в рядках листа викладено ще не всі можливі страхіття і що він уже давно, надто ж відколи син кинув йому писати, день у день очікував ще страхітливішої звістки. Мабуть, тому він, відклавши листа, зберіг самовладання. Він був старий чоловік, сформований за старих часів. Старі люди з часів перед великою війною були, може, й дурніші за нинішніх молодих. Проте у хвилини, які здавалися їм страшними і які, за уявленнями сьогоднішніми, можна було б збути легким жартом, вони, ці браві старі люди, зберігали героїчний спокій. За наших днів поняття станової, родинної і особистої честі, в яких виховувався пан фон Тротта, здаються пережитками неймовірних і дитинних легенд. Тоді ж звістка про раптову смерть єдиної дитини менше вразила б кожного австрійського окружного начальника натури пана фон Тротти, ніж звістка про, нехай лишень гадане, безчестя дитини. За уявленнями тієї епохи, без сліду зниклої, ніби похованої під свіжими могилами полеглих на війні, офіцер цісарсько-королівської армії, котрий не вбив зневажника своєї честі нібито через те, що заборгував йому гроші, був нещастям, ба ще й гірше, ніж нещастям — ганьбою для свого батька, для армії й монархії. Тому-то першої миті озвалося не батьківське, а, сказати б, службове серце пана фон Тротти. І воно звеліло: «Негайно склади свої службові повноваження! Вийди дочасно на пенсію! На службі цісареві ти не маєш більш чого робити!». Проте наступної миті залементувало батьківське: «Тут винен час! Винен цей прикордонний гарнізон! Твій син щирий і шляхетний! Тільки, на жаль, слабкий! І йому треба допомогти!».

Йому треба допомогти! Треба вберегти ім’я Тротта від безчестя й ганьби! І в цьому пункті обоє сердець пана фон Тротти — і службове, й батьківське — були одностайні. Отож насамперед треба було роздобути грошей — сім тисяч двісті п’ятдесят крон! П’яти тисяч флоринів, дарованих колись із ласки цісаря синові героя Сольферіно, як і грошей, успадкованих по батькові, давно вже не було. Вони розтеклись окружному начальникові поміж пальцями, витрачені то на те, то на се: на домашній побут, на кадетський корпус у моравській Білій Церкві, на маляра Мозера, на коня, на доброчинні справи. Пан фон Тротта завжди силкувався здаватися багатшим, ніж насправді був. Він мав великопанські інстинкти. А не було на той час (та, може, немає й нині) інстинктів, які обходились би дорожче. Люди, над якими вони тяжіють, мов прокляття, не знають, ні скільки вони мають, ані скільки витрачають. Вони черпають з невидимого джерела. Вони не підраховують. Вони переконані, що їхні статки не можуть бути меншими за їхню щедрість.

Уперше на своєму вже таки довгенькому віку пан фон Тротта опинився перед нерозв’язним завданням: роздобути як стій порівняно великі гроші. Він не мав друзів, за винятком тих колишніх шкільних товаришів, що, як і він, сиділи тепер по різних установах і що з ними він уже чимало літ не спілкувався. Здебільшого вони були бідні. Щоправда, він був знайомий з найбагатшим чоловіком на все це окружне місто В. паном Вінтерніґом. І він почав поволі привчати себе до страхітливої думки, що він піде до пана фон Вінтерніґа завтра, післязавтра чи просто сьогодні — просити позички. Він, пан фон Тротта, не мав аж надто розвиненої уяви. А проте йому вдалося з болючою виразністю уявити собі кожен крок цього жахливого хресного шляху. І вперше на своєму таки справді довгому віку окружний начальник спізнав, як то тяжко, бувши безпорадним, не втрачати гідності. Цей досвід ударив його, мов блискавиця, вмить розтрощив гордість, яку пан фон Тротта так довго й старанно беріг і плекав, яку успадкував і сподівався передати в спадок. Він став зовсім сумирний, як прохач, що вже багато років марно ходить на поклін до благодійників. Гордість була могутнім другом його юності, а згодом стала за підпору в його старості, — тепер її відняли в нього, бідолашного старого окружного начальника! Він вирішив негайно написати листа панові фон Вінтерніґу. Та тільки-но взявся за перо, як зрозумів, що не спроможний навіть повідомити про свій візит, який, по суті, був візитом прохача. Старому Тротті видалося, що він чинить ошуканство, принаймні не натякнувши з самого початку на мету свого візиту. Але неможливо було знайти фразу, більш-менш відповідну цьому намірові. Отож пан фон Тротта довго сидів з пером у руці, знов і знов обмірковував, виправляв і закреслював кожне речення. Щоправда, можна було й зателефонувати панові Вінтерніґу! Та відколи в окружному управлінні з’явився телефон, — відтоді минуло не більш як два роки, — пан фон Тротта користувався ним лише для службових розмов. Неможливо було уявити, що він підійде до цієї брунатної, великої, трохи аж зловісної скриньки, покрутить ручку й з цим жахливим «Алло!», що майже ображало пана фон Тротту (бо цей дитинний вигук здавався йому аж надто недоречною збитошністю, аби поважні люди з його допомогою заходжувались обговорювати поважні справи), почне розмову з паном фон Вінтерніґом. Тим часом йому спало на думку, що син чекає відповіді, може, телеграми. А що мав йому телеграфувати окружний начальник? Приміром: «Зроблю все можливе. Подробиці повідомлю». Або: «Чекай терпляче дальших повідомлень». Чи: «Спробуй інакші способи, тут неможливо». — Неможливо! Це слово збудило довгу, страховинну луну. Що неможливо? Урятувати честь роду Тротт? Оце якраз мало бути можливо! Неможливо це бути не могло! Туди й сюди, туди й сюди крокував окружний начальник по своїй канцелярії — як тими недільними ранками, коли він екзаменував малого Карла Йозефа. Одну руку він заклав за спину, а на другій рипіла цупка манжета. Потім він зійшов униз, на подвір’я, спонуканий навіженою гадкою, що небіжчик Жак може сидіти там у затінку піддашшя. Пустельне було подвір’я. Вікно маленького будиночка, де мешкав Жак, стояло відчинене, і канарка ще жила. Вона сиділа на лутці вікна й голосно виспівувала. Окружний начальник повернувся до господи, взяв капелюха та ціпка й залишив будинок. Він вирішив учинити надзвичайну річ — відвідати доктора Сковронека у нього вдома. Він перетнув невеличкий ринковий майданчик, звернув на Ленауґасе, пошукав на дверях будинків таблички з докторовим ім’ям, бо не знав номера його помешкання, і зрештою мусив питати адресу Сковронека у якогось торгівця, хоч і шкодував, що обтяжує незнайому людину своїми розпитуваннями. Та пан фон Тротта витримав і це з мужньою гідністю і ось уже зайшов до будинку, який йому описали. Він знайшов доктора Сковронека в невеличкому садочку за будинком, із книжкою, під великим парасолем.

— Господи, Твоя воля! — вигукнув Сковронек. Бо добре знав, що мало статися щось надзвичайне, коли окружний начальник прийшов до нього додому.

Перш ніж почати свою розповідь, пан фон Тротта довго й переконливо просив йому вибачити. Розповідав він, сидячи на лавці в садочку, понуривши голову і длубаючись кінчиком ціпка в різнобарвній жорстві доріжки. Потім віддав до рук Сковронекові синового листа. Замовк, потамувавши зітхання, і важко задихав.

— Мої заощадження, — сказав Сковронек, — становлять дві тисячі крон, вони до ваших послуг, якщо дозволите, пане окружний начальнику.

Він промовив це речення дуже швидко, неначе боявся, що окружний начальник урве його мову, і від збентеження взяв ціпка пана фон Тротти й сам став колупати жорству. Бо йому здалося, що після цих слів уже не можна сидіти з бездіяльними руками.

Пан фон Тротта сказав:

— Дякую, пане докторе, я їх візьму. Я дам вам боргове зобов’язання. Якщо дозволите, я повертатиму гроші частинами.

— Про це не може бути й мови, — відповів Сковронек.