Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Що ви сказали? — перепитав Тротта.

Він прийняв руки зі столу і зненацька відчув, що твердо стоїть на ногах. Він раптом зрозумів, що Каптурак промовив страхітливе слово, хоч то й була правда; та воно й страхітливим здалося лише тому, що було правдою. Водночас лейтенантові згадалась та однісінька в його житті година, коли він був небезпечний для інших людей. Йому хотілося й тепер бути при повній зброї, як тоді, з шаблею, пістолетом і своїм роєм за спиною. Цей дрібненький, сірий чоловік, отут, зараз був куди небезпечніший, аніж тоді сотні людей. Щоб якось надолужити свою теперішню безпорадність, Тротта силкувався наповнити своє серце чужим йому гнівом. Він стиснув кулаки; ніколи ще він цього не робив, і тепер відчув, що нікому він не страшний, а щонайбільше удає страшного. На лобі в нього здулася блакитна жила, обличчя почервоніло, кров шибнула йому й до очей, і погляд його знерухомів. Йому пощастило прибрати дуже загрозливого вигляду. Каптурак відсахнувся.

— Що ви сказали? — повторив лейтенант.

— Нічого! — відказав Каптурак.

— Повторіть, що ви сказали! — звелів Тротга.

— Нічого! — відповів Каптурак.

На мить він знов розтікся на безліч сірих плям. І лейтенанта Тротту охопив несусвітній страх: чи цей курдуплик не наділений здатністю привидів розпадатися на частини й знов збиратися в єдине ціле? І нездоланне бажання з’ясувати собі Каптуракову субстанцію заполонило лейтенанта Тротту з силою непоборної пристрасті дослідника. У головах постелі за його спиною висіла шабля, його зброя, символ його військової і особистої честі, а тієї миті якимсь дивовижним чином — ще й магічне знаряддя, спроможне викрити закон буття лиховісних примар. Він відчув за спиною блискучу шаблю і якусь магнетичну силу, ніби випромінювану зброєю. І, наче притягнений тією силою, він, не відриваючи погляду від Каптурака, що раз у раз то розпливався, то знов збивався докупи, метнувся назад, схопив лівою рукою шаблю, а правою блискавично вихопив клинок із піхов; Каптурак відскочив до дверей, кашкет вислизнув у нього з рук і впав на підлогу біля його сірих парусинових черевиків, а Тротта кинувся за ним, вимахуючи шаблею. Не тямлячи, що чинить, він приставив вістря шаблі до грудей сірого привида, відчув через усю довжину клинка опір одягу й тіла, відітхнув, бо наче пересвідчився, що Каптурак — людина, і однаково не зміг опустити шаблі. То була єдина мить. Та за ту мить лейтенант Тротта почув, побачив і відчув усе, що жило на світі: голоси ночі, зорі в небі, світло лампи, речі в кімнаті, свою власну постать, мовби вона не належала йому, а стояла перед ним, танок комарів круг лампочки, вогкий дух боліт і прохолодний подих нічного вітру. Зненацька Каптурак розставив руки. Його худорляві дрібні пальці вчепилися в лівий і правий одвірки. Гола голова з ріденькими сивими кучериками схилилася на плече. Водночас він виставив одну ногу поперед другої й так переплів їх, що його кумедні сірі черевики злилися водно. І тоді на білих дверях позад нього перед застиглими очима лейтенанта Тротти враз звелася чорна й хитка тінь хреста.

Троттина рука здригнулася і випустила шаблю. З тихим, жалібним дзвоном упала вона додолу. Тієї ж миті Каптурак опустив руки. Голова його зісковзнула з плеча і впала на груди. Очі в нього були заплющені. Губи тремтіли. Все його тіло трусилося. Стояла тиша. Було чутно, як кружляють комарі довкола лампочки, а крізь відчинене вікно долинав лемент жаб і сюрчання коників, десь неподалік озивався собачий гавкіт. Лейтенант Тротта похитнувся. Він обернувсь до Каптурака.

— Сідайте! — мовив він і вказав на єдиний у кімнаті стілець.

— Гаразд, — сказав Каптурак, — я сяду!

Він бадьоро підійшов до столу, так бадьоро, видалося Тротті, мовби нічого не сталося. Передок його черевика торкнувся до шаблі на підлозі. Він нахилився й підняв її. І так, наче вважав за обов’язок дати цій кімнаті лад, він, з оголеною шаблею між двома пальцями витягненої вперед руки, підійшов до столу, де лежали піхви, не дивлячись на лейтенанта, вклав у них шаблю й почепив її на місце. Тоді обійшов стіл і сів навпроти лейтенанта Тротти, що досі ще стояв. Аж тепер Каптурак начебто його помітив.

— Я побуду лише хвилину, — сказав він, — трохи оговтаюсь.

Лейтенант мовчав.

— Прошу вас наступного тижня, цього дня й рівно о цій годині повернути всі гроші, — казав далі Каптурак. — Я не хочу мати з вами жодних справ. Загалом увесь борг становить сім тисяч двісті п’ятдесят крон. Далі, я хотів би поставити вас до відома, що пан Бродніцер стоїть за дверима і все чує. Пан граф Хойницький приїде цього року, як вам відомо, далеко пізніше, а може, й зовсім не приїде. Тепер я піду, пане лейтенанте!

Він підвівся, підійшов до дверей, нахилився, підняв свого кашкета й ще раз озирнувся. Двері зачинилися.

Лейтенант був тепер цілком тверезий. А проте йому здавалося, що все це йому приверзлося. Він відчинив двері. Онуфрій, як завжди, сидів на своєму стільці, хоча було вже, мабуть, дуже пізно. Тротта глянув на годинник. Стрілки показували пів на десяту.

— Чого ти ще не спиш? — запитав він.

— Через гостей! — відповів Онуфрій.

— Ти все чув?

— Усе! — сказав Онуфрій.