Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Гаразд! — сказав окружний начальник.

Йому раптом здалося неможливим виголошувати силу марних слів, як він із ввічливості виголошував їх цілий вік. Зненацька він згадав, що час квапить. Ті кілька днів, що він ще мав, раптом збіглися докупи і обернулися в ніщо.

— Решту, — повів далі Сковронек, — решту можна роздобути лише в пана Вінтерніґа. Ви знайомі з ним?

— Побіжно.

— Нічого іншого не залишається робити, пане окружний начальнику! Проте я начебто знаю пана Вінтерніґа. Я колись лікував його невістку. Він, здається мені, чистий нелюд, як то кажуть. І може бути, може бути, пане окружний начальнику, що ви дістанете відмову.

Сковронек замовк. Окружний начальник взяв у нього ціпка. Довкола було зовсім тихо. Чулося тільки шарудіння ціпка в жорстві.

— Відмову! — прошепотів окружний начальник. — Я її не боюся, — сказав він голосно. — Але що тоді?

— Тоді, — мовив Сковронек, — тоді лишається тільки одна незвичайна річ, мені вона щойно спала на думку, але мені й самому це здається фантастичним. Хоч у вашому випадку воно, може, й не є таким неймовірним. Бувши вами, я пішов би просто туди, просто до старого, до цісаря, маю на увазі. Бо ж тут ідеться не про самі лишень гроші. Небезпека полягає в тому, — вибачте, що я висловлююся так відверто, — що ваш син з армії… з армії… — «полетить», — хотів сказати Сковронек. Але він сказав: — … муситиме піти!

Промовивши ці слова, Сковронек враз засоромився. І додав:

— Та, можливо, це й смішна, дитинна ідея. І доки я її висловлював, мені спало на думку, що ми з вами — як два хлопчаки, які обмірковують неможливі речі. Атож, ми стільки прожили на світі і маємо тяжкий клопіт, проте в моїй ідеї є щось задерикувате. Вибачте мені!

Простій душі пана фон Тротти ідея доктора Сковронека аж ніяк не здавалася дитинною. Завжди, за кожним папером, що його він складав чи підписував, за кожної найдрібнішої вказівки, яку давав комісарові чи тільки жандармському вахмістрові Сламі, окружний начальник відчував, що він стоїть безпосередньо під цісарським скіпетром. Було щось самозрозуміле, скажімо, і в тому, що цісар розмовляв із Карлом Йозефом. Герой Сольферіно пролив кров за цісаря, а в певному розумінні — і Карл Йозеф, борючись проти збунтованих «підозрілих суб’єктів» та «непевних елементів». На думку простодушного пана фон Тротти, не було зловживанням цісарською ласкою, коли слуга його величності довірливо йшов до Франца Йосифа, як дитина йде зі своїм горем до батька. І доктор Сковронек злякався й на мить засумнівався в здоровому глузді окружного начальника, коли старий вигукнув:

— Пречудова ідея, пане докторе, і це ж найпростіше в світі!

— Не так-то це вже й просто! — заперечив Сковронек. — У вас мало часу. За два дні неможливо домогтися приватної аудієнції.

Окружний начальник погодився з ним. І вони вирішили, що пан фон Тротта спершу повинен піти до Вінтерніґа.

— Навіть якщо буде відмова! — сказав окружний начальник.

— Навіть якщо буде відмова! — повторив доктор Сковронек.

І окружний начальник негайно вирядився до пана фон Вінтерніґа. Він поїхав у фіакрі. Був саме час обіду. Він навіть не попоїв нічого. Зупинився перед кав’ярнею і випив келишок коньяку. Йому подумалося, що він оце чинить украй недоречне діло. Хоч би вже через те, що не дасть старому Вінтерніґові вчасно спокійно пообідати. Проте він не має часу. Сьогодні пополудні справа має вирішитися. Післязавтра він стане перед цісарем. І пан фон Тротта велить візничому ще раз зупинитися. Він виходить перед поштою і твердою рукою пише текст телеграми Карлові Йозефу: «Буде залагоджено. Привіт. Батько». Він цілком певен, що все складеться добре. Бо якщо неможливо роздобути грошей, то ще неможливіше заплямувати честь роду Тротт. Так, окружний начальник у думці каже собі, що його оберігає й супроводить дух його батька, героя Сольферіно. І коньяк зігріває його старече серце. Воно б’ється трішки дужче. Проте він спокійніший. І пан фон Тротта розплачується з візником біля під’їзду вілли Вінтерніґа і приязно киває йому на прощання одним пальцем, як звик кивати всім маленьким людям. Так само приязно він усміхається й лакеєві і з капелюхом та ціпком у руках чекає на пана Вінтерніґа.

Нарешті вийшов і пан Вінтерніґ, невеличкий і жовтий. Він простяг окружному начальникові свою сухеньку ручку, впав у широке крісло і майже втонув у зеленому оксамиті подушок. Свої безбарвні очі він звернув до великих вікон. У тих очах не було живого погляду, чи, може, вони просто зачаювали в собі погляд; то були тьмяні старі люстерка — окружний начальник бачив у них лише своє власне крихітне відображення. Він почав вільніше, ніж сам сподівався від себе, з плавно укладених вибачень, і пояснив, чому не мав можливості попередити про свій візит. Потім сказав:

— Пане фон Вінтерніґу, я стара людина.

Він зовсім не хотів казати таких фраз. Жовті, зморшкуваті Вінтерніґові повіки кілька разів піднялись і опустилися, і окружному начальникові здалося, ніби він звертається до старого, висхлого птаха, що не розуміє людської мови.