Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Вельми шкода! — сказав, проте, пан фон Вінтерніґ.

Він говорив дуже тихо. В його голосі не було звуку, як в очах не було погляду. Він говорив з придихом, оголюючи дивовижно, як на свій вік і постать, міцні, широкі, жовті зуби — надійну захисну загороду задля його слів.

— Вельми шкода! — сказав пан фон Вінтерніґ удруге. — Я зовсім не маю готівки.

Окружний начальник відразу підвівся. Вінтерніґ підхопився й собі. Дрібненький і жовтий, він стояв перед окружним начальником, безбородий перед срібними бакенбардами, і пан фон Тротта наче виріс, він навіть сам це відчував. Чи була зломлена його гордість? Аж ніяк! Чи був він упокорений? Ні, не був! Він мав урятувати честь героя Сольферіно, як колись герой Сольферіно врятував життя цісареві. Як, власне, легко бути прохачем! Погордою, уперше в житті справжньою погордою сповнилося серце пана фон Тротти, й та погорда була майже так само велика, як і його гордість. Він попрощався. Він сказав своїм старечим, зверхнім, гугнявим голосом урядовця:

— Моє шанування, пане фон Вінтерніґу!

Випростаний, осяйний у всій гідності своєї сивизни, він ішов пішки довгою алеєю, що вела від будинку Вінтерніґа до міста. Алея була безлюдна, по ній вистрибували горобці й висвистували поміж листом дрозди, і старі зелені каштани облямовували шлях панові окружному начальникові.

Удома він знову по довгій перерві взяв до рук срібного дзвоника. Його тоненький голосок прудко побіг через увесь будинок.

— Шановна, — сказав пан фон Тротта панні Гіршвіц, — мені б хотілося за півгодини бачити мою валізу спакованою. Будь ласка — вкладіть мою уніформу, трикутний капелюх і шпагу, а також фрак та білу краватку! За півгодини!

Він вийняв свого кишенькового годинника, лунко клацнув покришкою. Потім сів у крісло й заплющив очі.

У шафі на п’яти гачках висіла його парадна уніформа: фрак, жилетка, штани, трикутний капелюх і шпага. Велика валіза окружного начальника в брунатному полотняному чохлі роззявила свою пащу, вистелену білим прозорим папером, і одну по одній поглинула неначе не перенесені, а лише супроводжувані туди обережними руками економки усі складники парадного вбрання пана фон Тротти. Шпага слухняно шурхнула у шкіряний футляр. Біла краватка огорнулася легким паперовим серпанком. Білі рукавички вклалися на підбивці жилетки. Потім валіза замкнулася. І панна Гіршвіц пішла доповісти, що все готове.

Отож пан окружний начальник поїхав до Відня.

Він прибув туди пізно увечері. Проте він знав, де слід шукати тих людей, які були йому потрібні. Він знав ті будинки, в яких вони мешкали, і ті ресторани, до яких вони навідувалися. І радник правління Смекал, і надвірний радник Полак, і радник міністерства фінансів Поліцер, і головний муніципальний радник Буш, і радник намісництва Лешніґ, і поліційний радник Фукс — усі вони і ще декотрі інші ще того ж таки вечора побачили пана фон Тротту, і хоч він був того самісінького віку, що й вони, проте кожен із них стурбовано подумав: як він, окружний начальник, постарів! Бо на вигляд він здавався куди старшим за кожного з них. Еге ж, він здався їм таким поважним, що вони аж боялися звертатись до нього на «ти». Його бачили того вечора багато де, і всюди він з’являвся якось ніби одночасно, нагадуючи всім скоріше духа, ніж людину, — духа минулих літ і старої Габсбурзької монархії: він був неначе жива тінь історії. І хоч як дивно лунало те, з чим він їм звірявся, тобто його відчайдушний намір протягом двох днів дістати особисту аудієнцію в цісаря, однак багато дивнішим здавався їм він сам, пан фон Тротта, рано зістарений і неначе зроду старий; і поволі його намір почав здаватися їм слушним і самозрозумілим.

У канцелярії обер-гофмейстера Монтенуово сидів щасливчик Густль, якому вони всі заздрили, хоч і знали, що по смерті старого, коли трон посяде Франц Фердинанд, його величі настане ганебний кінець. Вони всі вже на те й чекали. А він тим часом одружився, та ще й із панною роду Фуґерів, він, міщанин, що в школі сидів на третій парті і що йому усі вони підказували на кожному екзамені, і чиє «щастя» вони тридцять років супроводили гіркими примовками. Отож Густль отримав дворянство і сидів тепер у канцелярії обер-гофмейстера. Він звався вже не Гасельбруннер, а фон Гасельбруннер. Служба його була простенька, мов дитяча гра, тимчасом як самі вони, всі інші, мусили заладнувати нестерпні для себе і вкрай заплутані справи. Гасельбруннер! Він єдиний може зарадити у справі фон Тротти!

І вже о дев’ятій наступного ранку окружний начальник стояв під дверима Гасельбруннера в обергофмейстеровій канцелярії. Йому сповістили, що Гасельбруннер у від’їзді й повернеться, можливо, сьогодні пополудні. Випадково окружний начальник побачив тут Сметану, якого йому не пощастило знайти вчора. А Сметана, нашвидку втаємничений у справу і меткий, як завжди, знав багато. Якщо Гасельбруннер і від’їхав, то поряд же сидів Ланґ! А Ланґ був славний хлопець. Так почалися мандри невтомного окружного начальника від канцелярії до канцелярії. Він зовсім не знав тих неписаних законів, що мали силу в цісарсько-королівських установах Відня. Тепер він їх спізнав. Згідно з цими законами, урядовці були непривітні, поки він не виймав своєї візитної картки. А потім, довідавшись про його ранґ, вони ставали такі покірливі, хоч до рани прикладай. Вищі урядовці, і гуртом, і поодинці вітали його зі щирою повагою. Кожен із них, без винятку, першої чверть години, здавалося, ладен був задля окружного начальника ризикнути кар’єрою й навіть життям. І лише наступної чверть години їхні очі тьмарилися, обличчя в’янули, велика скорбота закрадалась їм у серце й підточувала їхню готовність до офіри, і кожен із них казав:

— Так! Якби йшлося про щось інше! З радістю! Але в цьому випадку, любий, любий бароне фон Тротто, навіть для нашого брата… Ну, не мені вам казати!

Такими й подібними словами вони марно умовляли непохитного пана фон Тротту. Він переходив галереї і двори, сходив на четвертий поверх, на п’ятий, знову спускався на другий, а тоді на перший. А потім вирішив дочекатися Гасельбруннера. Він прочекав до пообіддя і довідався, що Гасельбруннер насправді нікуди не виїздив, був дома. І відважний войовник за честь роду Тротт пробився до Гасельбруннера додому. Аж тут нарешті блиснула слабесенька надія. Вони удвох навідалися до одного, до другого, Гасельбруннер і старий пан фон Тротта. Конче треба було добутися до самого Монтенуово. І, врешті, вже близько шостої вечора пощастило знайти одного приятеля Монтенуово в тій знаменитій кондитерській, куди часом заходили пополудні ласі на солодощі й веселі достойники імперії. Про те, що його намір нездійсненний, окружний начальник чув сьогодні вже вп’ятнадцяте. Та він був непохитний. І срібна гідність його старечого віку, і та трохи дивна й злегка навіжена впертість, з якою він говорив про свого сина і про небезпеку, що загрожувала честі роду Тротт, і та урочистість, з якою він називав свого забутого батька не інакше як героєм Сольферіно, а цісаря — не інакше як його величністю, справляли на слухачів таке враження, що й їм самим намір пана фон Тротти поволі починав здаватися справедливим і самозрозумілим. Якщо по-іншому не вийде, казав цей окружний начальник з В., то він, старий слуга його величності, син героя Сольферіно, кинеться, немов звичайний пакувальник ринку солодощів, навколішки перед повозом, у якому цісар щоранку їздить із Шенбруна до Гофсбурґа. Він, окружний начальник Франц фон Тротта, мусить залагодити всю цю справу. Тепер він уже був так натхненний своїм завданням врятувати з цісаревою допомогою честь роду Тротт, що йому здавалось, ніби завдяки нещасному випадкові з його сином, — як він подумки називав усю ту історію, — його, начальникове, довге життя нарешті набуло справжнього сенсу. Так, лише завдяки цьому воно набуло сенсу.

Не просто порушити етикет. Йому це казано безліч разів. Він відповідав, що його батько, герой Сольферіно, теж порушив етикет.

— Отак-о, рукою ухопив він його величність за плече й пірвав додолу! — казав окружний начальник.

Він, хто лише з притаєним дрожем міг спостерігати поривчасту або просто надмірну рухливість інших, тепер сам підводився, хапав за плече пана, якому саме змальовував ту сцену, і пробував тут-таки, на місці, відтворити історичний епізод урятування життя цісаря. І ніхто не всміхався. І всі шукали можливості обійти придворний етикет.

Пан фон Тротта пішов до крамниці канцтоварів, купив аркуш паперу встановленого зразка, пляшечку чорнила й сталеве перо марки «Адлер» — єдине, яким він міг писати, і квапливою рукою, хоч і звичним своїм письмом, дотримуючись усіх законів каліграфії, написав за належною формою клопотання на ім’я його королівсько-цісарської апостольської величності, ані на мить не засумнівавшись, тобто не дозволяючи собі й на мить засумніватись, що його справу буде вирішено «в сприятливому дусі». Він ладен був розбудити серед ночі самого Монтенуово. Протягом того дня, на думку пана фон Тротти, справа його сина стала справою героя Сольферіно й тим самим — справою цісаря, а отже, певною мірою, справою вітчизни. Він ледве чи й попоїв як слід, відколи виїхав із В. На вигляд він був ще худорлявіший, ніж звичайно, і своєму приятелеві Гасельбруннеру нагадував одного з тих екзотичних птахів Шенбрунського зоосаду, що віддзеркалювали спробу природи повторити на матеріалі фауни фізіономію Габсбурґів. І справді, окружний начальник усім людям, які бачили цісаря, нагадував самого Франца Йосифа. Вони, ці віденські панове, аж ніяк не звикли до такого ступеня рішучості, яку перед ними явив цей окружний начальник. І пан фон Тротта здавався їм, людям, що звикли з допомогою легесеньких, немов пух, жартів, народжених у столичних кав’ярнях, вирішувати куди тяжчі справи імперії, вихідцем не лише з географічно, але й з історично віддаленої провінції, примарою вітчизняної історії, втіленим голосом патріотичного сумління. Вічна готовність до жарту, яким вони схильні були привітати всі симптоми власної загибелі, на якусь годину завмирала, і слово «Сольферіно» будило в них страх і шанобу, як назва битви, що вперше звістувала загин цісарсько-королівської монархії. Той вигляд і та мова, що їх явив перед ними цей химерний окружний начальник, самих їх вжахнули. Може, на них уже тоді війнула своїм крилом смерть, що кілька місяців згодом мала їх усіх схопити у свої лабети, схопити, підкравшися з-за спини! І вони відчули в себе на потилиці крижаний подих смерті.