Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Він замовк і став дивитися великими, блискучими, блакитними очима кудись крізь окружного начальника, наче крізь скло.

Пан фон Тротта спробував обережно вкласти старого на подушку, та Жакове тіло було негнучке й не піддавалося. Тільки голова трусилася й безупинно тремтів на ній темно-синій нічний ковпак. На жовтому, високому й кістлявому лобі блищали дрібні краплинки поту. Окружний начальник час від часу витирав їх своєю хусточкою, але вони виступали знов і знов. Він узяв руку старого Жака, розглядав почервонілу, пошерхлу, суху шкіру на зовнішньому боці кисті й міцному, далеко відставленому великому пальці. Тоді знов легенько поклав руку хворого на простирало, вернувся до канцелярії, наказав черговому покликати священика й сестру-жалібницю, залишив панну Гіршвіц коло недужого, звелів подати собі капелюха, ціпок і рукавички і, такої незвичної для нього пори, подався до міського парку, на подив усім, хто там на той час був.

Та невдовзі з-під густого затінку каштанів його знову потягло додому. Коли він підійшов до своїх дверей, то почув срібний звук дзвоника: неподалік був священик зі святими дарами. Пан фон Тротта скинув капелюха, схилив голову й завмер перед входом. Декотрі перехожі й собі зупинилися. Аж ось священик вийшов з будинку. Кілька цікавих зачекали, поки окружний начальник зник у коридорі, рушили слідком і дізналися від канцелярського службовця, що Жак помирає. Його в містечку знали. І присвятили старому, що розлучався з цим світом, кілька хвилин шанобливого мовчання.

Окружний начальник навпростець перетнув подвір’я і вступив до житла вмирущого. У кухні він довго роззирався, де б покласти капелюха, ціпка й рукавички, і врешті прилаштував усе те на поличці, між каструлями й тарілками. Він вислав з кімнати панну Гіршвіц і сів біля ліжка. Сонце стояло вже так високо в небі, що залило своїм промінням усе широке подвір’я окружного управління і пробилося крізь вікно до Жакової кімнати. Коротка біла фіранка висіла тепер на вікні, як весела, осяяна сонцем фартушина. Бадьоро й без угаву щебетала канарка. Голі, чисті дошки підлоги жовтіли в сонячному сяйві. Широка, ясна сонячна смуга прослалася в ногах постелі, і долішня частина простирала стала від того сліпучо-, просто небесно-білою; а сонячна смуга на очах посувалася вже й по стіні, під якою стояло ліжко. Часом залітав на подвір’я лагідний вітрець, пробившись крізь кілька дерев, що росли у дворі попід муром, були майже такі старі, як і Жак, а може, ще старіші, і щодня ховали його від пекучого сонця у своєму затінку. Вітрець налітав, і крони дерев шелестіли, і Жак, здавалося, це знав, бо він трохи підвівся в ліжку й попросив:

— Будь ласка, пане бароне, вікно!

Окружний начальник відчинив вікно, і веселий травневий гомін враз увірвався до кімнати. Стало чутно шелестіння дерев, лагідний подих вітерцю, пихате дзижчання сяйливих іспанських мух і спів жайворонків у безмежній блакитній височіні. Канарка пурхнула за вікно, але тільки аби показати, що вона ще не забулася літати. Бо за кілька секунд знову залетіла до кімнати, сіла на підвіконні й заспівала удвічі дужче. Світ був веселий зсередини і зокола. І Жак перехилився за край постелі й завмер, дослухаючись; краплинки поту блищали в нього на міцному чолі, а тонкі губи повільно розтулилися. Спершу він тільки мовчки всміхався. Тоді примружив очі, його худорляві, розчервонілі щоки зібгалися в зморшки під самісінькими вилицями, — тепер він мав вигляд старого шельми, — і тоненьке хихотіння вихопилося йому з горлянки. Він сміявся; він сміявся без упину; стиха трусилися подушки й навіть ціле ліжко злегенька рипіло. Окружний начальник і собі всміхнувся. Еге ж, смерть підступала до старого Жака, як весела дівчина навесні, і Жак розтулив старого рота і показав їй свої нечисленні жовті зуби. Він підвів руку, вказав на вікно і, все хихочучи, похитав головою:

— Гарний день сьогодні! — зауважив окружний начальник.

— Та он же він, он же він! — сказав Жак. — На білому коні, й сам весь у білому, чого ж він їде так поволі? Дивись, дивись, як він помаленьку їде! Слава Ісусові! Слава Ісусові! Чи не під’їхали б ви ближче? Під’їдьте ж бо! Під’їдьте ж бо! Гарно сьогодні, правда ж? — Він сховав руку, звів очі на окружного начальника й сказав: — Як же й поволі він їде! Це тому, що він з того світу! Він давно вже помер і відвик їздити тутешнім бруком. Еге! Колись! Пригадуєш, який він тоді був? Хотів би я поглянути на портрет. Чи справді він тепер так змінився? Принеси сюди портрета, будь ласкавий, принеси його сюди! Будь ласка, пане бароне!

Окружний начальник відразу збагнув, що йдеться про портрет героя Сольферіно. Він слухняно вийшов з кімнати старого. Він навіть переступав зразу по два східці, сходячи нагору, а там швидко зайшов до кабінету, став на стілець і здійняв портрет героя Сольферіно з гака. Малювання трохи припало пилом, окружний начальник подмухав на нього й провів по ньому хустинкою, якою перед тим витирав чоло вмирущому. Пан фон Тротта й досі ще всміхався. Він був веселий. Давно вже він не був веселий. З великим портретом під пахвою він квапливо перетнув подвір’я і підійшов до Жакового ліжка. Жак довго дивився на портрет, випростав указівного пальця, поводив ним по образі героя Сольферіно й сказав:

— Подерж його на сонці!

Окружний начальник послухався. Він потримав портрета у смузі сонячного проміння в ногах ліжка. Жак трохи підвівся й сказав:

— Так, достеменно такий він і був! — І знов опустився на подушки.

Окружний начальник поставив портрета на стіл поруч образу Матері Божої і вернувся до ліжка.

— Тепер пора й туди! — сказав Жак усміхаючись і показав на стелю.

— Ще встигнеш! — відповів окружний начальник.

— Ні, ні! — сказав Жак і засміявся дуже прояснено. — Я чимало пожив. Тепер — туди! Поглянь лиш, скільки це вже мені?

— Де поглянути?

— Отам під сподом! — відповів Жак і показав на постіль.

З-під споду на ліжку була прилаштована скринька. Окружний начальник відсунув її і побачив старанно перев'язаний шнурком пакуночок рудого паперу, а поряд — круглу бляшану коробку з барвистою, але збляклою вже покришкою, де зображена була пастушка в білій перуці, й пригадав, що такі бляшанки з цукерками він у дитинстві часто бачив під різдвяними ялинками своїх шкільних товаришів.

— Там — книжечка! — сказав Жак.