Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Спіткала? — перепитав, не зрозумівши, окружний начальник. — Він захворів? — питав пан фон Тротта далі.

— У нього гарячка! — відповіла панна Гіршвіц.

— Дякую! — сказав пан фон Тротта й махнув рукою.

Він сів до столу. Він лише випив каву. Яйце, мед, масло й булочки лишилися на таці неторкані. Він аж тепер зрозумів, що Жак занедужав і не зміг принести йому листів. Але ж чого раптом занедужав? Та ж він завжди був такий здоровий, як, приміром, пошта. Якби пошта несподівано перестала надсилати листи, то було б аж ніяк не більше диво. Він, окружний начальник, ніколи не нездужав. Якщо хтось занедужував, то він мав померти. Хвороба була не чим іншим, як спробою природи призвичаїти людей до смерті. Пошесть — за молодих літ пана фон Тротти люди ще боялися холери — один-другий усе-таки міг перетривати. Ті ж недуги, що нишком скрадалися до окремої людини, зводили її зі світу, хай там які різні були їхні назви. Лікарі, яких окружний начальник називав «фельдшерами», прикидались, ніби вміють лікувати, та то тільки щоб не вмерти з голоду. А якщо, може, й бували винятки, коли люди жили й після хвороби, то, наскільки пан фон Тротта пам’ятав, серед людей його оточення, близького й далекого, таких винятків не траплялося.

Він знову подзвонив.

— Я хотів би переглянути пошту, — сказав він пані Гіршвіц. — Але пришліть її з кимось іншим, будь ласка! А що, властиво, з Жаком?

— У нього гарячка, — відповіла панна Гіршвіц. — Він застудився!

— Застудився? В травні?

— Він уже не молодий!

— Викличте доктора Срібного!

Тим доктором був окружний лікар. Він працював у приміщенні окружного управління щодня з дев’ятої до дванадцятої. Невдовзі він мав прийти. На думку окружного начальника, то був «порядний чоловік».

Тим часом службовець окружного управління приніс пошту. Пан фон Тротта поглянув лише на конверти, відкрив їх і звелів покласти в канцелярії. Він стояв біля вікна й не міг надивуватися, що світ за тим вікном начебто не знав про зміни в його оселі. Він сьогодні не попоїв і не прочитав листів. Там, унизу, Жак лежав, підбитий якоюсь загадковою хворобою. А життя пливло собі далі своїм звичним плином.

Дуже поволі, заклопотаний роєм тьмяних думок, ішов пан фон Тротта на службу; на двадцять хвилин пізніше, ніж звичайно, сів він за свій письмовий стіл. Надійшов перший окружний комісар з донесенням. Учора знов відбулися збори чеських робітників. Одержано відомості про близьке свято «соколів»: уже завтра мають прибути делегати зі «слов’янських країн» — ішлося про Сербію та Росію, але в службовій мові назви ці не вживалися. Заворушилися й німецькомовні соціал-демократи. На прядильні одного робітника побили його товариші, як гадають і як потверджують дані агентів, за те, що відмовився вступити до партії червоних. Усе це непокоїло окружного начальника, мучило його, смутило і вражало. Усе, що розпочинали непокірні верстви населення, щоб ослабити державу, образити, непрямо чи безпосередньо, його величність цісаря, зробити закон ще немічнішим, ніж він був і так, скаламутити спокій, щоб образити пристойність, насміятися над гідністю, відкрити чеські школи й проштовхнути опозиційних депутатів, — усе то були наміри, спрямовані особисто проти нього, окружного начальника. Попервах він просто зневажав «нації», «автономію» і «народ», який вимагав «більше прав». Та з часом він почав ненавидіти їх, отих столярчуків, тих паліїв, отих передвиборних балакунів. Він якнайсуворіше наказав окружному комісарові негайно розпускати кожні такі збори, на яких бодай проблисне намір «прийняти резолюцію». З усіх тих слів, що стали модними останнім часом, слово «резолюція» він ненавидів найдужче, — може, тому, що зміни в ньому однісіньку крихітну літерку — і з нього вийде найганебніше з усіх на світі слів: «революція». Його пан фон Тротта геть вивів з ужитку. У його словнику, як особистому, так і службовому такого слова не траплялося. І якщо в донесенні котрогось із підлеглих він подибував, скажімо, означення «революційний агітатор», ужите задля характеристики якогось активного соціал-демократа, то закреслював цей вираз і виправляв червоним чорнилом: «підозрілий індивід». Може, десь на просторах монархії і були якісь «революціонери». В окрузі пана фон Тротти їх не існувало.

— Пришліть до мене пополудні вахмістра Сламу! — сказав пан фон Тротта окружному комісарові. — Зажадайте на цих «соколів» жандармського підкріплення. Напишіть коротке звідомлення до намісництва і завтра подайте мені. Можливо, нам доведеться зв’язатися з військовим округом. У кожному разі жандармський загін від завтрашнього дня має бути напоготові. Я хотів би мати короткий витяг з останньої постанови міністерства про запобіжні заходи.

— Слухаюсь, пане окружний начальнику!

— Так. Чи доктор Срібний уже прийшов?

— Його щойно покликали до Жака.

— Я хотів би з ним поговорити.

Окружний начальник сьогодні більше не доторкнувся до службових паперів. Колись, за тих спокійних часів, як він ще тільки починав освоюватись на своїй посаді, не було ніяких автономістів, ніяких соціал-демократів, не так густо було й «підозрілих індивідів». У повільному плині років вони якось майже зовсім непомітно зростали, розповсюджувалися і стали небезпечні. Тепер окружному начальникові здавалося, що тільки Жакова недуга враз розкрила йому очі на страхітливі зміни у світі і що смерть, яка, можливо, стояла в головах старого слуги, загрожувала не лише йому. Якщо Жак помре, подумав раптом пан фон Тротта, то так ніби вдруге помре й герой Сольферіно, а може, — і тут серце окружного начальника на мить зупинилося, — і той, кого герой Сольферіно врятував від смерті. Ох, не тільки Жак був нині хворий! Нерозпечатані лежали на письмовому столі окружного начальника листи: хто знає, що там написано! На очах влади і жандармерії в серці країни збиралися «соколи». Ці «соколи», яких окружний начальник подумки називав «соколістами», ніби хотів зробити з цього великого угруповання представників різних слов’янських народів таку собі незначну партію, — запевняли, що вони, мовляв, лише гімнасти, які тренують свої м’язи. Насправді ж то були шпигуни чи бунтівники, оплачувані царем. Не далі як в учорашній газеті можна було прочитати, що німецькі студенти в Празі співають «Вахту на Рейні», цей гімн пруссаків, гімн Пруссії, цієї союзниці і споконвічного ворога Австрії. На кого ж тепер узагалі можна покластися? Окружного начальника пронизав холод. І вперше, відколи почав працювати в своїй канцелярії, він підійшов до вікна й такої зовсім теплої весняної днини зачинив його.

Тієї миті зайшов окружний лікар, і пан фон Тротта спитав, як там старий Жак. Доктор Срібний сказав: