Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Якщо буде запалення легенів, він не витримає. Він дуже старий. У нього зараз температура сорок. Він попросив священика.

Окружний начальник нахилився над столом. Він боявся, щоб доктор Срібний не помітив зміни в його обличчі, а він відчував, що в обличчі його справді заходила якась зміна. Він відсунув шухляду, взяв звідти сиґари, запропонував їх докторові й мовчки вказав на крісло. Обидва закурили.

— Отже, у вас мало надії? — запитав нарешті пан фон Тротта.

— Властиво, дуже мало, правду кажучи! — відповів доктор. — Такого віку!.. — Він урвав і подивився на окружного начальника, наче хотів побачити, чи той набагато молодший від свого слуги.

— Він ніколи не хворів! — сказав окружний начальник, так наче то була підстава для помилування, а доктор був тією інстанцією, від якої залежало життя.

— Так, так, — тільки й сказав на те доктор. — Це трапляється. Скільки йому може бути років?

Окружний начальник подумав і сказав:

— Десь так сімдесят вісім чи вісімдесят.

— Еге ж, — мовив доктор, — я так і думав. Себто відсьогодні. Допоки людина на ногах, то здається, що вона житиме вічно!

По цих словах доктор підвівся й пішов до своєї роботи.

Пан фон Тротта написав на папірці: «Я в Жака», поклав цидулку під прес-пап’є і вийшов на подвір’я.

Він ще ніколи не був у Жаковому помешканні. Крихітний будиночок із надто великим димарем на невеличкому даху, прибудований до муру, що відгороджував сусідній двір, мав три стіни з жовтої цегли і брунатні двері посередині. Увійшовши, ти спочатку опинявся в кухні, з якої скляні двері вели до кімнати. Жакова ручна канарка сиділа зверху на клітці, коло вікна, на якому висіла трохи закоротка біла фіранка, — шибки наче переросли її. Гладенько вишаруваний стіл був присунутий до стіни. Над ним висіла блакитна гасова лампа. Матір Божа у великій рамі стояла на столі, прихилена до стіни, як ото ставлять портрети родичів. На ліжку, головою до вікна, під цілою горою білих простирал і подушок, лежав Жак. Він подумав, що прийшов священик, і зітхнув глибоко, з полегкістю, так наче на нього вже зійшла милість Божа.

— Ах, це пан барон! — сказав він по хвилі.

Окружний начальник підійшов до постелі старого. У схожій на цю кімнаті, в приміщенні фонду лаксенбурзьких інвалідів, лежав на катафалку в домовині його дід, вахмістр жандармерії. Окружний начальник ще й досі бачив у своїй уяві сяйво великих білих свічок у півсутінку скорботної кімнати і велетенські підошви чобіт спорядженого в останню дорогу небіжчика. Чи це вже надходить і Жакова черга? Старий трохи підвівся, зіпершись на лікті. Він був у плетеному нічному ковпаку з темно-синьої вовняної пряжі, крізь густі вічка якого просвічував сріблястий чуб. Його гладенько виголене, кістляве, червоне з гарячки обличчя нагадувало пофарбовану слонівку. Окружний начальник сів на стілець біля ліжка й сказав:

— Ну-ну, справи не такі вже кепські — так мені щойно повідомив лікар. Це, певно, катар!

— Достеменно так, пане бароне! — відгукнувся Жак і зробив під простиралом кволу спробу стукнути ногою об ногу. Він трохи підвівся в ліжку. — Прошу вибачити мені! — додав старий. — Завтра, я гадаю, це минеться.

— За кілька днів — неодмінно!

— Я чекаю священика, пане бароне!

— Так-так, — сказав пан фон Тротта. — Він прийде. Маємо доволі часу!

— Він уже йде, — мовив Жак таким тоном, ніби на власні очі бачив, як надходить священик. — Він прийде, — провадив старий; він, здавалося, раптом перестав розуміти, що окружний начальник сидить поруч. — Як помер небіжчик пан барон, — знов заговорив він, — ніхто з нас не знав. Уранці того дня чи, може, за день перед тим, він вийшов на подвір’я і спитав: «Жаку, де мої чоботи?». Авжеж, це було за день перед тим. А на ранок вони йому вже не знадобилися. Зима саме вдарила, дуже та зима була холодна. Мабуть, і я до зими ще перетриваю. До зими вже зовсім недалеко, просто треба трохи потерпіти. Тепер у нас уже липень, отож липень, червень, травень, квітень, серпень, листопад, а до Різдва, я гадаю, можна й вирушати, виступати, чота, кроком руш!