Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— І доктор прийшов? — голосно запитав він.

— Треба вивчати хвороби біля їхнього джерела, — сказав з поважністю науковця блідий і худющий, як завжди, ротмістр Тайтінґер.

Монокль фенріха Беренштайна блищав тепер в оці якоїсь білявої дівчини. Сам фенріх сидів коло неї, кліпаючи маленькими чорними очима. Його смагляві волохаті руки, ніби якісь чудні звірятка, шастали по тілі панянки. Потроху всі повмощувалися. Між доктором і Карлом Йозефом на червоній канапі сиділи дві жінки, випростані, зі стиснутими коліньми, налякані розпачливими обличчями обох чоловіків. Коли подали шампанське, — його врочисто внесла сувора домоправителька в убранні з чорної тафти, — пані Горват рішуче витягла обер-лейтенантову руку зі своєї пазухи й поклала її на його чорні рейтузи, наче з любові до порядку, як ото кладуть на звичне місце позичену в когось річ, і підвелася, могутня і владна. Вона погасила горішнє світло. Горіли тільки невеличкі лампочки в нішах. У червонястих сутінках світилися напудровані білі тіла, блискали золоті зірки, сяяли срібні шаблі. Пара за парою підводилася і зникала. Прохазка, що вже давно був заходився коло коньяку, підступив до полкового лікаря й сказав:

— Вам їх не треба, я забираю їх собі!

І він узяв обох жінок за руки й поплентався поміж ними до сходів.

Отаким робом вони раптом залишилися самі, Карл Йозеф і доктор Макс Демант. Тапер Полак у протилежному кутку салону ще знічев’я торкав клавіші. Якийсь дуже ніжний вальс несміливо й тихенько плив по кімнаті. А так скрізь було тихо і майже затишно, й на каміні цокав годинник.

— Гадаю, нам обом нема чого тут робити, правда ж? — сказав доктор.

Він підвівся. Карл Йозеф глянув на годинник на каміні й собі встав. У напівтемряві він не розгледів, котра година, підійшов ближче до годинника й сахнувся на крок назад. У бронзовій, поцяткованій мухами рамі стояв цісар, у зменшеному вигляді, — знайомий, усюдисущий портрет його величності, у білих, як цвіт весняних дерев, шатах, з криваво-червоним шарфом і орденом Золотого руна. Щось треба зробити, подумав лейтенант гарячково й по-дитячому, щось треба зробити! Він відчув, що зблід, серце його закалатало в грудях. Він ухопив раму, вийняв чорну паперову задню стінку й витяг портрета. Згорнув його удвоє, потім ще раз і заховав у кишеню. Враз обернувся. Позад нього стояв полковий лікар. Він вказав пальцем на кишеню, куди Карл Йозеф сховав цісарів портрет. Твій дід його теж урятував, подумав доктор Демант. Карл Йозеф спаленів.

— Свинство! — сказав він. — Що ви подумали?

— Нічого, — відповів доктор. — Я тільки згадав вашого діда.

— Я його онук! — сказав Карл Йозеф. — На жаль, мені не трапилося нагоди врятувати йому життя!

Вони поклали на стіл чотири срібні монети й покинули заклад пані Резі Горват.

Уже три роки як полковий лікар Макс Демант відбував службу в уланському полку. Він мешкав за містом, на південній його околиці, там, де дорога звертала до обох цвинтарів — «старого» й «нового». Сторожі обох цвинтарів добре знали доктора Деманта. Він приходив сюди кілька разів на тиждень перевідати небіжчиків, відійшлих давно, і недавніх, ще не забутих. І деколи довго ходив поміж могилами, й часом то тут, то там було чутно, як його шабля тихо дзенькала, вдарившись об надгробок. Доктор, безперечно, був дивний чоловік — добрячий лікар, як казали, і отже, з будь-якого погляду — рідкість серед армійських лікарів. Він уникав будь-якого спілкування з людьми. Лише службовий обов’язок змушував його вряди-годи (та однаково частіше, ніж би він хотів) показуватися серед товаришів. І за своїм віком, і за часом служби він мав би вже бути штабним лікарем. Чому він ним ще й досі не був, не знав ніхто. Можливо, він і сам того не знав. «Бувають кар’єри з зазубнем». Ці слова належали ротмістрові Тайтінґеру, який, крім усього іншого, постачав полк ще й дотепними афоризмами.

«Кар’єра з зазубнем», — не раз думав і сам доктор.

— Життя з зазубнем, — сказав він лейтенантові Тротті. — У мене життя з зазубнем. Якби доля була до мене прихильніша, я міг би стати асистентом великого віденського хірурга, а може, й професором.

Славетне ім’я віденського хірурга рано сягнуло своїм сяйвом тісних закапелків Максового дитинства. Макс Демант ще хлопчиком твердо поклав собі, що стане лікарем. Він походив із прикордонного села на сході монархії. Його дід був лагідний шинкар-єврей, а батько після дванадцятирічної служби в ландвері став поштовим урядовцем середньої руки в поближньому прикордонному містечку. Макс іще виразно пам’ятав свого діда. Будь-якої години дня той сидів перед великою аркою воріт прикордонного шинку. Буйна борода срібними хвилями вкривала йому груди й спадала аж до колін. Від нього плив дух добрив, і молока, й коней, і сіна. Він сидів перед своїм шинком — старий король шинкарів. Коли селяни, вертаючи з недільного торгу свиньми, зупинялися коло шинку, старий підводився їм назустріч, могутній, мов гора в людській подобі. А що він уже недочував, то нижчі на зріст селяни мусили вигукувати йому свої замовлення догори, приклавши долоні рупором до рота. Старий лише кивав головою. Він розумів. Він задовольняв бажання всіх своїх клієнтів так, наче робив їм ласку й наче вони не платили йому готового твердою монетою. Міцними руками він сам випрягав коней і заводив їх до стайні. І доки його доньки в просторій низькій хаті-шинку обносили гостей горілкою з підсушеним і посоленим горохом, він годував коненята, додаючи їм охоти до їжі ласкавого балачкою. У суботу він, зігнувшись, сидів над великими благочестивими книгами. Його срібляста борода вкривала долішню половину надрукованої чорним шрифтом сторінки. Якби він знав, що його онук колись гулятиме по світі в офіцерській уніформі і при вбивчій зброї, то прокляв би свою старість і плід своїх чресел. Уже його син, батько доктора Деманта, поштовий службовець середнього розряду, будив у душі старого лише стримувану янгольським терпінням відразу. Шинок, успадкований від прапрадідів, довелося залишити дочкам із зятями; тим часом його нащадкам чоловічої статі, аж до найдальшого майбутнього, судилося стати урядовцями, науковцями, службовцями й дурноголовцями. Аж до найдальшого майбутнього? Ні, такі слова були тут ні до чого. Полковий лікар не мав дітей. Він і не хотів їх мати… Власне, його дружина…

На цьому пункті доктор Демант звичайно уривав свої спомини. Він починав згадувати матір. Вона жила в повсякчасному гарячковому пошуку бодай якогось приробітку. Батько після служби сидить у невеличкій кав’ярні. Він грає в тарок, програє, ще й заборговує власникові закладу. Він хоче, щоб син закінчив чотири класи середньої школи й став службовцем, звісно, поштовим. «Ти завжди зависоко літаєш!» — каже він матері. Хоч яке безладне його цивільне життя, він, однак, утримує в сміховинному ладу весь той реквізит, що його приніс із військової служби: його уніформа, — кітель «унтер-офіцера інтенданта понадстрокової служби» з золотими косинчиками на рукавах, чорні штани й піхотний ківер, — висить у шафі, наче поділена на три частини, та все ще жива людська персона, з блискучими ґудзиками, що їх кожного тижня старанно чистять. І чорна крива шабля з ребристим ефесом, який теж кожного тижня протирають, з ліниво звислою золотаво-жовтою китичкою, схожою на трішки припорошений пуп’янок соняшника, висить упоперек стіни на двох цвяшках над письмовим столом, що завжди стоїть без ужитку. «Якби не з’явилася ти, — каже батько матері, — я склав би екзамен і тепер був би капітаном інтендантства». На цісарів день народження поштовий службовець Демант одягає свою службову уніформу, трикутний капелюх і бере шпагу. Цього дня він не грає в тарок. Щороку на цісарів день народження він збирається почати нове, вільне від боргів життя. Він напивається. Вертається додому серед ночі, витягає на кухні свою шпагу й командує цілим полком. Горщики в нього — то військові рої, чашки — загони солдатів, тарілки — чоти. Симон Демант — полковник, полковник на службі у Франца Йосифа Першого! Мати в мереживному чіпці, рясній нічній спідниці й розхристаній блузці встає з постелі втихомирювати чоловіка.

Якось, через день після цісаревих іменин з батьком уві сні стався удар. Йому випала легка смерть і пишний похорон. Усі листоноші йшли за його домовиною. І у вірній удовиній пам’яті небіжчик лишився взірцевим подружжям, чоловіком, що помер на службі цісареві й цісарсько-королівській пошті. Обидві уніформи Симона Деманта — унтер-офіцерська й поштарська — ще й тепер висять поряд у шафі — удова за допомогою щітки, камфори та нафталіну підтримує їх у незмінному блиску. Вони були наче мумії, і щоразу, як відчинялася шафа, синові здавалося, що він бачить два трупи свого небіжчика батька.

Будь-що треба було стати лікарем. Доводилося давати уроки за нещасні шість крон на місяць. Доводилося ходити в драних чоботях. Коли йшов дощ — залишати на добрячих, навоскованих підлогах багатіїв мокрі й страшенно великі сліди: ноги наче більшають, коли в тебе драні підошви. І врешті-решт складено екзамени. Став медиком. Злидні все ще заступали майбутнє — чорним муром, об який розбивалися надії. Довелося просто-таки кинутися в обійми армії. Сім років їжі, сім років пиття, сім років зодягнений, сім років — дах над головою, сім, сім довгих років! Так вийшов з нього військовий лікар. І ним Макс Демант лишився.

Життя, здавалося, летіло швидше, ніж думки. І перш ніж устиг щось вирішити, нагадали про себе літа.