Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— А в нього гарний вигляд, у доктора! — Наче хотів повідомити про це всю армію.

Він поплескав Деманта долонею по плечах, ніби хотів надати їм звичного положення. Душею Ковач справді був прихильний до полкового лікаря, але ж той, сердега, дідьче ребро, громи й блискавиці, не надавався до війська! Аби він хоч трохи надававсь до мілітарки! Не доводилось би щоразу так збіса напружуватись, щоб бути до нього добрим. Можна було, дідько їх мамі, саме до його полку надіслати й іншого лікаря! Бо ці вічні битви, які чинилися між душею полковника і його солдатським смаком через цього клятого симпатягу, таки могли доїхати кінця старому вояці. Цей доктор іще колись зажене мене в могилу! думав полковник, коли бачив полкового лікаря Деманта на коні. І одного чудового дня попросив доктора ліпше не їздити через усе місто верхи.

Треба сказати йому щось приємне, гарячково думав полковник. Шницель сьогодні був чудовий! — зопалу спало йому на думку. І він це й сказав. Доктор усміхнувся. Він усміхається наскрізь цивільною усмішкою, цей хлоп! подумав полковник. І враз згадав, що тут є хтось, іще не знайомий з доктором. Тротта, звісно! Він прибув у полк, коли доктор Демант пішов у відпустку. Полковник загукав:

— Наш новачок, Тротта! Ви ще не знайомі!

І Карл Йозеф підійшов до полкового лікаря.

— Онук героя Сольферіно? — запитав доктор Демант.

Такого докладного знання воєнної історії від нього не сподівалися.

— Усе він знає, наш доктор! — вигукнув полковник. — Він книжник!

І вперше на віку йому так сподобалося підозріле слово «книжник», що він одразу проказав його ще раз: «Книжник!» — пестливим тоном, яким звичайно вимовляв лише: «Улан!»

Усі знову посідали, і вечір поплив своїм плином.

— Ваш дід, — сказав полковий лікар, — був одним з найдивовижніших людей в армії. Ви його знали?

— Ні, живого я його не знав, — відповів Карл Йозеф. — У нас дома в батьковому кабінеті висить його портрет. Коли я був малий, то часто його роздивлявся. І в нас іще живе його слуга Жак.

— А що це за портрет? — спитав полковий лікар.

— Його намалював приятель молодих літ мого батька, — сказав Карл Йозеф. — Це дивовижний портрет. Він почеплений доволі високо. Малим мені доводилося ставати на стілець, щоб його роздивитися.

Вони кілька секунд помовчали. Потім доктор Демант сказав:

— Мій дід був шинкар, єврей-шинкар у Галичині. Ви про Галичину щось знаєте?

(Доктор Демант був єврей. В усіх анекдотах виступали полкові лікарі-євреї. Два євреї були і в кадетському корпусі. Потім вони служили в піхоті.)

— До Резі! До тітоньки Резі! — зненацька вигукнув хтось.

І всі підхопили:

— До Резі! Пішли до Резі!