Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Я… — почав був полковий лікар. Він хотів сказати: «Я твій чоловік».

Натомість він сказав:

— Я кохаю тебе.

Він справді кохав її. Вона стояла перед ним у блакитних штанцях. І він кохав її.

«Але ж я й ревнивий!» — подумав він. І сказав:

— Я не люблю, коли в нас бувають люди, а я про це нічого не знаю.

— Він милий хлопчина! — сказала вона й заходилася повільно і старанно пудритися перед дзеркалом.

Полковий лікар підійшов до своєї дружини і взяв її за плечі. Подивився в дзеркало. Він побачив там свої смагляві волохаті руки — на її білих плечах. Вона всміхалася. У дзеркалі він бачив скляну луну її усміху.

— Будь зі мною щира! — благально вимовив він.

Його руки неначе вклякнули на її плечах. Нараз він зрозумів, що цього не буде. І повторив:

— Будь щира, я тебе прошу!

Він бачив, як вона меткими білими руками поправляє біляві кучерики на скронях. Той порух, зайвий порух. Він збуджував його. У дзеркалі він перехопив її погляд, що вразив його: похмурий, холодний, сухий і бистрий — не погляд, а крицевий спис. «Я кохаю її, — думав полковий лікар. — Вона завдає мені болю, а я кохаю її». Він спитав:

— Ти сердишся, що я цілого півдня не був дома?

Дружина напівобернулася до нього. Тепер вона сиділа, повернувши в стегнах горішню частину тіла, — нежива істота, манекен із воску й шовкової білизни. З-під завіси її довгих чорних вій глянули ясні очі — фальшиві, роблені блискавиці з криги. Її вузькі долоні лежали на штанцях, мов білі птахи, вишиті на блакитному шовковому тлі. І якимось незвично глибоким голосом, якого він, здавалося, ніколи в неї не знав і який теж ніби виходив із неживої машинки в її грудях, вона повільно вимовила:

— Мені тебе ніколи не бракує!

Він заходив туди-сюди по кімнаті, не підводячи на дружину очей. Відсунув з дороги два стільці. Йому марилося, ніби він має ще багато що прибрати зі своєї дороги, може, розсунути стіни, розтрощити головою стелю, ногами втоптати в землю підлогу. Його остроги тихо бряжчали йому у вухах, десь здалеку, наче були на комусь іншому. Одне-однісіньке слово жило в його голові, шугало в ній навсібіч, без угаву літало в його мозку. Все… все… все! Манісіньке словечко. Прудке, легеньке, мов пір’їнка, і водночас важке, як центнеровий тягар. Кроки його усе швидшали, ноги рухалися в ритмі руху того слова, що, наче маятник, розгойдувалося йому в голові. Зненацька він зупинився.

— То ти мене не кохаєш? — спитав він.

Доктор був певен, що вона не відповість на це запитання. Промовчить, подумав він. Вона відповіла:

— Ні!

Жінка підняла чорну завісу своїх вій, зміряла його неприкритими, жахливо голими очима з голови до ніг і додала: