Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Карл Йозеф замалим не відповів йому поштиво: «Добрий вечір, пане докторе!»

— Я не заважатиму? — лише спитав він натомість і сів.

— Доктор Демант сьогодні повертається, — почав Беренштайн. — Я випадково зустрів його по обіді.

— Чудовий хлопець! — мов на флейті вивів Кіндерман; після густого судового баритона Беренштайна це пролунало так, неначе ніжний легіт перебіг по струнах арфи. Кіндерман, що завжди прагнув надолужити свою вкрай мізерну зацікавленість жіноцтвом перебільшеною до нього увагою, далі повідомив: — А його дружина — знаєте ви її? — то просто чарівне створіння! — На слові «чарівне» він підніс руку й танцюристо помахав у повітрі розставленими пальцями.

— Я знав її, ще як вона була молодесеньким дівчам, — сказав Беренштайн.

— Цікаво, — завважив Кіндерман. Він очевидно прикидався.

— Її батько був колись одним із найбагатших фабрикантів-капелюшників, — провадив далі фенріх.

Пролунало це так, немовби він зачитував свідчення з судових паперів. Він наче злякався сказаного й замовк. Слова «фабрикантів-капелюшників» здалися йому надто цивільними, він-бо сидів, урешті-решт, не в товаристві адвокатів! Він нишком заприсягся собі, що з цієї миті добре зважуватиме заздалегідь кожну свою фразу. Принаймні цим він був зобов’язаний кавалерії. Він спробував подивитися на Тротту. Але той, мов на злість, сидів ліворуч, а Беренштайн носив монокль у правому оці. Виразно він бачив тільки лейтенанта Кіндермана, однак той сидів байдужий. Щоб дізнатися, чи фамільярна згадка про фабриканта-капелюшника не справила кепського враження на Тротту, Беренштайн витяг портсигара і простяг його налівобіч, але тієї ж миті пригадав, що Кіндерман був старший ранґом, і, повернувшися праворуч, квапливо сказав:

— Пардон!

Тепер усі троє курили й мовчали. Погляд Карла Йозефа раз у раз звертався до цісаревого портрета на стіні навпроти. Франц Йосиф був зображений на ньому в білій, як цвіт весняних дерев, генеральській формі, з широким криваво-червоним шарфом через плече і орденом Золотого руна на шиї. Великий чорний фельдмаршальський капелюх, оздоблений пишним зеленим плюмажем із павичевих пер, лежав коло цісаря на хисткім з вигляду столику. Здавалося, портрет висів десь дуже далеко, аж ген поза стіною. Карл Йозеф пригадав, що попервах після його приїзду в полк цей портрет був для нього особливою гордою втіхою. Тоді здавалося, що цісар будь-якої миті може виступити з вузької чорної рами. Проте помалу образ верховного головнокомандувача став байдужим, звичним, і так само не привертав уваги, як той, що на поштових марках і монетах. Портрет цісаря висів на стіні казино — незвичайною офірою, що її божество приносить самому собі… Його очі — колись вони нагадували небо пори літніх канікул — тепер викликали в уяві тверду синю порцеляну. А це ж був той самий цісар! Удома, в кабінеті окружного начальника, теж висів цей портрет. І у великій актовій залі кадетського корпусу. І в канцелярії полковника в казармі. І сотні тисяч разів був повторений у всій розлогій імперії цісар Франц Йосиф, усюдисущий між своїх підданців, мов той Бог у світі. Йому врятував життя герой Сольферіно. Герой Сольферіно постарів і помер. Тепер його точили хробаки. І його син, окружний начальник, батько Карла Йозефа, теж став уже старим чоловіком. Незабаром і його також точитимуть хробаки. Лише цісар, сам лише цісар, здавалося, постарів зразу, за один-єдиний день, за одну певну годину, і від тієї години лишився закутий у свою крижану й вічну, сріблясту й жахливу старість, мов у кришталевий панцер, який вселяв найглибшу пошану. Літа не сміли підступитися до нього. Дедалі блакитнішав і твердішав його погляд. Навіть його ласка, що спочивала над родом Тротт, була тягарем з умирущої криги. І Карлу Йозефові робилося холодно під синім поглядом свого цісаря.

Удома, згадувалося йому, коли він приїздив до батька на канікули і в неділю перед обідом капельмейстер Нехвал ставив свій військовий оркестр, як належало, кружка, він був готовий на блаженну, теплу й солодку смерть за цього цісаря. Живий був дідів заповіт — рятувати цісареві життя. І його, цісареве життя, незмінно рятували, якщо поряд був котрийсь Тротта.

І ось ледве чотири місяці як він у полку. Несподівано виявилося, що цісар, неприступно захований у своєму панцері з кришталю, більш не потребує Тротт. Задовго тривав мир. Смерть була далеко від юного лейтенанта кавалерії — та смерть, що вінчала узаконене статутом просування по службі. Колись він стане полковником і на тому помре. А тим часом ходитиме щовечора до казино, дивитиметься на цісарів портрет. Що довше лейтенант Тротта на нього дивився, то дальшим робився йому цісар.

— Погляньте лишень! — продзвенів, мов у флейту, голос лейтенанта Кіндермана. — Тротта всі очі видивив, приглядаючись до старого!

Карл Йозеф усміхнувся Кіндерманові. Фенріх Беренштайн давно почав партію в доміно і вже збирався її програти. Він вважав за свій обов’язок програвати, коли грав із кадровими офіцерами. У цивільних він завжди вигравав. Його навіть між адвокатами мали за небезпечного партнера. Проте, відбуваючи річну військову перепідготовку, він ховав свою кмітливість у кишеню й силкувався вдавати дурня.

— Цей раз у раз програє, — сказав до Тротти Кіндерман.

Лейтенант Кіндерман був переконаний, що всі «цивілісти» — то істоти копійчаної ціни: у доміно, й то незугарні виграти.

Полковник ще й досі сидів у своєму кутку з ротмістром Тайтінґером. Декотрі офіцери з нудьги тинялися поміж столиками. Вони не сміли покинути казино, поки полковникові не набридне грати. М’якосердий годинник на стіні щочвертьгодини починав дуже виразно й повільно голосити, його скорботний плач перебивало стукотіння камінців доміно й шахових фігур. Часом забігав який з ординарців, клацав підборами, біг до кухні й повертався з маленькою чарчиною коньяку на кумедно великій таці. Деколи хтось зривався на регіт, — поглянувши в той бік, звідки він лунав, можна було побачити чотири схилені докупи голови і зрозуміти, що там правлять жарти. Ох, ті жарти! Ті анекдоти, коли всі відразу бачили, що змушує тебе сміятися — піддобрювання чи розуміння! Ті анекдоти відрізняли своїх від чужих. Хто їх не розумів, той не належав до корінних уланів. І Карл Йозеф до них не належав.

Йому спало на думку запропонувати нову партію в доміно — утрьох, — коли враз відчинилися двері і, аж надто дзвінко клацнувши підборами, на порозі козирнув ординарець. Умить стало тихо. Полковник Ковач підхопився зі стільця і звернув очі до дверей. Увійшов не хто інший, як полковий лікар Демант. Він аж сам злякався того переполоху, який зчинив. Він усміхаючись стояв біля дверей. Ординарець усе ще стовбичив обік нього, витягшись у струнку, і вочевидь йому заважав. Полковий лікар махнув рукою. Та ординарець того не помітив. Грубі скельця лікаревих окулярів ледь запітніли від осіннього вечорового туману. Демант звик, заходячи з холоду до теплого приміщення, скидати й протирати окуляри. Однак тут він на це не наважився. Минула ще якась хвилина, поки він пройшов уперед від дверей.

— А, дивіться, та це ж доктор! — вигукнув полковник.

Він гукав щодуху, ніби мав перекричати гармидер велелюдних свят. Добряга собі гадав, що всі короткозорі водночас ще й глухі і що їхні окуляри проясніють, коли краще чутимуть вуха. Полковників голос проторував собі шлях. Офіцери поступилися назад. Жменька тих, хто ще сидів за столами, попідводилися. Полковий лікар обережно переставляв ногу за ногою, мовби йшов по кризі. Скельця його окулярів начебто потроху проясніли. Звідусіль лунали привітання. Лікар не без труднощів упізнавав панів офіцерів. Він нахилявся, щоб читати з облич, як читають із книжки. Перед полковником Ковачем він, нарешті, зупинився, випнувши груди. Як на стороннє око, він аж надто переборщував, коли відкидав догори оту свою вічно схилену голову або коли силкувався одним порухом підвести й випростати свої похилі, вузькі плечі. За час довгої відпустки через хворобу полкового лікаря з його немілітарною вдачею всі майже геть забули. Тепер його розглядали не без подиву. Полковник заквапився покласти край неодмінному, належному за правилами ритуалові привітання. Він ревнув так, що забряжчали склянки: