Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Карл Йозеф обернувся. Онуфрій стояв перед ним, його великі, мов конячі, зуби блищали між товстих червоних губів. Він не міг стояти «вільно» не всміхаючись.

— Яка вона з себе, твоя Катерина? — запитав Карл Йозеф.

— Пане лейтенанте, дозвольте доповісти: великі білі груди!

— Великі білі груди! — Лейтенант округлив кисті рук і ніби відчув на долонях груди Каті. Мертва вона, мертва! — Дозвіл! — звелів Карл Йозеф.

Онуфрій подав йому дозвіл на вихід.

— А де живе твоя Катерина? — спитав Карл Йозеф.

— У панів служить! — відповів Онуфрій. І додав, щасливий: — Великі білі груди!

— Дай сюди! — сказав Карл Йозеф.

Він узяв папірця, розгорнув його, підписав.

— Іди до Катерини, — сказав Карл Йозеф.

Онуфрій знов клацнув підборами.

— Кроком руш! — наказав Карл Йозеф.

Він вимкнув світло. Потемки намацав шинелю. Вийшов у коридор. Тієї миті, як він унизу зачинив за собою двері, сурмачі програли останній сиґнал відбою. Зірки мерехтіли на небі. Вартовий біля брами відсалютував. Брама зачинилася за лейтенантом. Вулиця мріла, срібна від місячного світла. Жовті вогні міста моргали юнакові, мов зірки, що прилетіли з неба. Крок його гучно відлунював на свіжо-замерзлій осінньо-нічній землі.

За спиною в себе він почув гупання чобіт Онуфрія. Лейтенант пішов швидше, щоб денщик його не наздогнав. Проте Онуфрій і собі додав ходи. Так побігли вони один за одним безлюдною, твердою і лункою вулицею. Для Онуфрія, вочевидь, було радістю наздоганяти свого лейтенанта. Карл Йозеф зупинився й зачекав. Онуфрій чітко вимальовувався в місячному сяйві, він наче ріс, підносив голову до зір, мов набираючись у них нової сили для зустрічі зі своїм паном. Він рвучко вимахував руками в ритмі своєї ходи, здавалося, що він топче й повітря — руками. За три кроки від Карла Йозефа він зупинився, знову випнув груди, жаско гримнув підборами й козирнув, зліпивши докупи всі п’ять пальців правиці. Карл Йозеф безпорадно усміхнувся. Будь-хто інший, подумав він, зумів би сказати хлопцеві щось приємне. Було зворушливо те, як Онуфрій прилип до нього. Власне, йому ще не випадало нагоди роздивитися до пуття свого денщика. Поки не завчив імені, не мав можливості роздивитись і обличчя. Йому здавалося, ніби його щодня обслуговував інший денщик. Декотрі офіцери говорили про своїх денщиків по-знавецькому, як про дівчат, убрання, улюблені страви й коней. Карл Йозеф, коли мовилося про слуг, згадував лише старого Жака в батьковій оселі, старенького Жака, який служив іще його дідові. Не було на світі слуг, окрім старого Жака! Тепер перед ним на освітленій місяцем дорозі стояв Онуфрій з могутніми випнутими грудьми, з блискучими, як пломінь, ґудзиками, дзеркально наваксованими чобітьми й судомно затаєною радістю від зустрічі з лейтенантом.

— Стійте! Заспокійтеся! — наказав Карл Йозеф.

Йому хотілося сказати щось привітне. Дід сказав би щось привітне Жакові. Онуфрій лунко виставив уперед праву ногу. Груди ж його й далі були випнуті, наказ на нього не вплинув.

— Стійте вільно! — наказав Карл Йозеф трохи сумно й нетерпляче.

— Насмілюся доповісти, я стою вільно! — відповів Онуфрій.

— Далеко вона живе, твоя дівчина? — спитав Карл Йозеф.

— Насмілюся доповісти, недалеко, за годину ходи, пане лейтенанте!