Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Пане бароне! — озивається раптом позад нього вахмістр.

Незбагненно, як це він так нечутно йшов слідком? Авжеж, Карл Йозеф сполоханий. Він зупиняється, але не наважується зразу обернутись. Може, цівка пістолета вже націлена саме в заглибину між складками шинелі на спині. Жахна й дитинна гадка! Чи все почнеться спочатку?

— Слухаю, — каже він з тією-таки згірдною недбалістю, що є мовби тяжким продовженням його прощання й коштує йому великого напруження, — і обертається.

Без шинелі, простоволосий, стоїть на дощі вахмістр, із мокрою двійчастою щіточкою чубчика й великими краплинами дощу на гладенькому білому лобі. В руках у нього — синій пакуночок, перев’язаний навхрест сріблястим шнурком.

— Це для вас, пане бароне, — каже вахмістр, опустивши очі в землю. — Прошу вибачити! Пан окружний начальник звелів. Я відразу приніс їх тоді. Пан окружний начальник швидко все проглянув і сказав, щоб я передав особисто.

На мить западає мовчання, тільки дощ капотить на бідолашний ясно-синій пакуночок, який від того дедалі темнішає, він більше не може чекати, той пакуночок. Карл Йозеф бере його, опускає в кишеню шинелі, червоніє, якусь мить розмірковує, чи не скинути з правиці рукавичку, оговтується, простягає вахмістрові руку в рукавичці, каже:

— Красно дякую! — повертається і швидко йде геть.

Він відчуває той пакуночок у кишені. Звідти вгору по руці струмує незнаний жар і ще густіше червонить йому обличчя. Тепер його пориває розстебнути коміра, як перед тим — звести. В роті знов з’являється гіркуватий присмак води з малиновим сиропом. Карл Йозеф витягає пакуночка з кишені. Так, безперечно. Це його листи.

Тепер мав би вже, врешті, настати вечір і вщухнути оцей дощ. Багато що мало б змінитися на світі, і сонце, може, ще пошле сюди останній промінь. Крізь дощ дихають на лейтенанта таким рідним духом луки і лине самотній поклик невідомої пташини, ніколи її тут не було чутно, здається, наче опинився в незнайомій місцевості. На вежі в місті вибиває п’яту, виходить, минула рівно година — не більш як година. Чи йти повільно, чи швидко? Час посувається дивною, незбагненною ходою, одна година — ніби цілий рік. Б’є чверть на шосту — а ти пройшов якихось кілька кроків. Карл Йозеф починає крокувати швидше. Він переходить колію, тут уже видно перші будинки міста. Дорога веде повз кав’ярню, єдиний на все місто заклад такого роду з модними обертовими дверима. Може, зайти сюди, випити навстоячки коньяку й піти собі? Карл Йозеф заходить.

— Швидше, один коньяк, — каже він біля буфету.

Він не скидає кашкета й шинелі. Кілька відвідувачів підводяться. Чутно стукіт більярдних куль і шахів. Офіцери гарнізону сидять у сутінку ніш. Карл Йозеф не бачить їх і не вітається. Найважливіше — це коньяк. Лейтенант блідий; блякло-білява касирка по-материнському всміхається йому зі свого підвищеного місця і зичливою рукою кладе біля келишка грудочку цукру. Карл Йозеф випиває коньяк одним духом. І відразу ж замовляє ще келишок. Замість обличчя касирки він бачить лише мерехтіння білявих кіс та дві золоті коронки в кутиках її рота. У нього таке враження, наче він робить щось заборонене, і він не розуміє, чому заборонено випити два келишки коньяку. Врешті-решт, він уже не учень кадетського корпусу. Чого ця касирка дивиться на нього з такою чудною усмішкою? Погляд її очей барви морської води, як і вугільно-чорні брови, йому прикрі. Він одвертається й дивиться в залу. Там у кутку біля вікна сидить його батько.

Атож, це справді окружний начальник, і що, зрештою, в тому аж такого дивного? Він сидить тут щодня, від п’ятої до сьомої, читає «Фремденблатт» і відомчу газету й курить вірґінську. Все місто про те знає ось уже три десятки років. Окружний начальник сидить у кутку, дивиться на свого сина й ніби усміхається. Карл Йозеф скидає ківера й підходить до батька. Старий пан фон Тротта коротко зиркає на нього з-за газети, не відкладаючи її, й каже:

— Ти від Слами?

— Так, тату!

— Він віддав тобі твої листи?

— Так, тату!

— Сідай, будь ласка!

— Слухаюсь, тату!

Окружний начальник нарешті кладе газету, спирається ліктями на стіл, повертається до сина й каже:

— Вона дала тобі дешевий коньяк. Я завжди п’ю «Геннесі».