Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Він чудово знав, у якому полку служить, але, вздрівши у списку гостей п’ятдесят четверо голосних імен, подумав, що протягом усього довгого часу своєї служби недостатньо пишався цим полком. О першій годині пополудні свято розпочалося — одногодинним військовим парадом на учбовому плацу. Два військові оркестри викликано з більших гарнізонів. Вони грали у двох відкритих дерев’яних павільйонах «малого лісочка». Дами сиділи під тентом на військових повозах, у легенькому вбранні на цупких корсетах і великих, мов колеса, капелюшках, на яких гніздилися роблені пташечки. Хоча жіноцтву було душно, воно, проте, всміхалося, кожна — мов бадьористий бриз. Жінки усміхалися губами, очима, грудьми, ув’язненими під легесенькими, як повітря, святочно напахченими уборами; всміхались прозірчастими мереживними рукавичками, які сягали аж до ліктів, і манісінькими хусточками, що їх вони тримали в руках і лише час від часу торкалися ними носа — ледь-ледь, наче щоб його не розбити. Вони продавали цукерки, шампанське і лотерейні квитки на «колесо фортуни», яким порядкував особисто начальник відділу обліку, а також барвисті торбинки з конфеті, яким були геть обсипані і яке здмухували з себе, грайливо надимаючи губки. Не бракувало й паперових стрічок серпантину. Вони обвивалися круг ший і ніг, зависали на деревах і вмить обертали живі сосни на штучні. Бо вони були рясніші й показніші за природну зелень.

А тим часом у небі над лісом збиралися довгоочікувані хмари. Грім лунав чимраз ближче, та його заглушували військові оркестри. Коли над тентами, повозами, конфеті й танцями запав вечір, засвітили лампіони й не помітили, що вони під раптовими поривами вітру гойдаються дужче, ніж годиться гойдатися святковим лампіонам. Блискавиці, які дедалі ясніш освітлювали небо, ще довго не могли дорівнятися феєрверкові, що його солдати пускали край «лісочка». І всі схильні були вважати випадково помічені блискавки за невдалі ракети.

— Гроза надходить! — сказав раптом хтось. І чутка про грозу почала розходитися по «лісочку».

Отож усі налагодилися тікати і рушили пішки, верхи і в повозах до палацу Хойницького. Всі вікна в ньому стояли відчинені. Сяйво свічок вільно струмувало крізь них широкими, колихкими промінними віялами на простору алею, золотило землю й дерева, листя на яких через те здавалося металевим. Було ще не пізно, а проте вже темно від хмар, які зусібіч сунули одна на одну й збивалися докупи. Біля під’їзду до палацу, на просторій алеї й на овальному, вкритому жорствою майданчику тепер скупчилися коні, повози, гості, строкаті жінки й ще строкатіші офіцери. Верхові коні, яких тримали за поводи солдати, і коні, запряжені в повози, яких насилу стримували візничі, нетерпеливилися; вітер, мов електричним гребенем, прочісував їхню лискучу шерсть, вони тривожно іржали за затишком стайні і тремтячими копитами загрібали жорству. Стривоженість природи і тварин ніби передалися й людям. Веселі вигуки, якими вони ще кілька хвилин тому перекидалися, мов м’ячиками, враз завмерли. Усі трохи злякано поглядали на вікна й двері. Аж ось великі двійчасті двері відчинилися, і гості купками рушили до входу. Чи то через надмірну зосередженість на, хай і звичному, але завжди збудливому передгроззі, чи тому, що увагу всіх поглинули на ту мить незграйні звуки обох оркестрів, що вже були в приміщенні й заходжувалися наладнувати інструменти, ніхто не завважив квапливого чвалу коня, яким прискакав ординарець; він рвучко зупинив огиря біля палацу. В усьому своєму службовому спорядженні, в блискучому шоломі, з карабіном за плечима й патронташем на поясі, у зблисках білих блискавок і на тлі темно-лілових хмар, він скидався на театрального вісника війни. Драгун скочив з коня й спитав полковника Фештетича. З’ясувалося, що полковник уже в палаці. За мить він вийшов, узяв з рук ординарця якийсь конверт і повернувся до будинку. В округлому вестибюлі, де не було горішнього освітлення, він зупинився. Лакей із канделябром у руці став у нього за спиною. Полковник розірвав конверта. Лакей, з ранньої юності виховуваний у великому мистецтві слугування, все ж таки не міг погамувати раптового дрожу своєї руки. Свічки, що він тримав, дуже заколивалися. Він зовсім не намагався читати через полковникове плече, текст листа потрапив у поле зору його благопристойних очей мимохіть — одне-єдине речення з кількох велетенських слів, дуже виразно написаних синім хімічним олівцем. Як не зміг би він зі стуленими повіками не відчувати блискавиць, які тепер дедалі частіше перетинали небо в різних напрямках, так само неможливо було для нього відірвати погляд від страшного, велетенського синього напису: «Є чутка, що в Сараєві вбито наступника престолу».

Слова ці впали як одне суцільне слово в свідомість полковника і в очі лакея, що стояв за його спиною. Конверт випав із полковникових рук. Лакей, тримаючи канделябра в лівій руці, нахилився підняти білого чотирикутника. Коли він випростався, то побачив просто перед собою обличчя Фештетича, що саме обернувся до слуги. Той відступив на крок назад. Він тримав свічника в одній, конверта — в другій руці, і обидві ті руки тремтіли. Мигливе світло падало на обличчя полковника, то освітлюючи, то кидаючи його в тінь. Зазвичай рум’яне, прикрашене великими попелястими вусами, полковникове обличчя робилося то фіолетове, то біле мов крейда. Губи злегка тремтіли й вуса здригалися. Крім лакея й полковника, у вестибюлі не було ні лялечки. З покоїв уже чутно було перший приглушений вальс обох військових оркестрів, бряжчання келихів і гомін голосів. У двері, що виходили на майданчик перед палацом, було видно спалахи далеких блискавок і чутно глухий відгомін віддаленого грому. Полковник глянув на слугу:

— Ви прочитали? — спитав він.

— Так, пане полковнику!

— Нічичирк! — сказав Фештетич і поклав указівного пальця на уста.

Він пішов, трохи заточуючись. Можливо, що так лише здавалося, бо полум’я свічок, хитаючись, робило його ходу непевною. Лакей, цікавий і збуджений полковниковим наказом мовчати не менше, ніж самою кривавою новиною, яку щойно почув, дочекався одного зі своїх колег, передав йому службу й канделябра, а сам подався до покоїв, щоб, можливо, довідатися там ще якісь подробиці. До того ж йому, розважному чоловікові середнього віку, позбавленому забобонів, помалу ставало моторошно в цьому вестибюлі, скупо освітленому свічками, що він тримав у руці, який після кожної сліпучої синьо-білої блискавки поринав у ще глибшу брунатну пітьму. Важкі хвилі наелектризованого повітря сповнювали приміщення, гроза барилася. Він знаходив якийсь надприродний зв’язок між грозою і страхітливою звісткою. Слуга думав про те, що ось вона й настала та година, коли надприродні сили забажали виразно й страхітливо явити себе світові. І лакей перехрестився, тримаючи в лівій руці канделябра. Тієї миті до вестибюлю увійшов Хойницький, здивовано поглянув на нього й запитав: невже він так страшенно боїться грози? Не лише гроза винна, відповів слуга. Бо хоч він і пообіцяв мовчати, йому, проте, було несила й далі нести на собі одному тягар своєї втаємниченості.

— А що ж іще? — спитав Хойницький.

Пан полковник Фештетич отримав жахливу звістку, повідомив лакей і процитував її дослівно.

Хойницький щонайперше звелів щільно позавішувати всі вікна, що вже були зачинені з огляду на близьку грозу, а тоді — подати повіз. Він заквапився до міста. Поки надворі запрягали коней, під’їхав фіакр з піднятим парусиновим верхом, з якого капала вода, — отож було видно, що він прибув з місцевості, де гроза вже випала. З фіакра виліз той бравий окружний комісар, що розігнав політичний мітинг робітників фабрики обробки щетини. Під пахвою він тримав теку. Він спершу доповів, що в містечку йде дощ, так наче лише для цього й з’явився. По тому він повідомив Хойницького, що наступника на троні Австро-Угорської імперії нібито застрелено в Сараєві. Мовляв, перші сповістили про цю новину приїжджі, що прибули до містечка три години тому. Згодом прийшла спотворена шифрована телеграма з намісництва. Очевидно, грозою порушено телеграфний зв’язок і тому на запит міста досі немає відповіді. До того ж сьогодні неділя, і в телеграфних агентствах замало персоналу. Проте збудження в місті й навіть у селах дедалі наростає, і на вулицях, незважаючи на грозу, збираються люди. Тимчасом як комісар усе це викладав квапливо, пошепки, з покоїв чутно було човгання ніг у танці, ясний дзвін келихів та час від часу — басовитий чоловічий регіт. Хойницький вирішив спершу зібрати у відлеглому покої кількох своїх гостей, яких уважав авторитетними, обачними і ще тверезими. Під різними приводами він одвів їх туди, відрекомендував їм комісара й повідомив новину. Серед утаємничених були полковник драгунського полку, майор єґерського батальйону, їхні ад’ютанти, кілька членів широко знаних родин і поміж вибраними офіцерами-єґерами лейтенант Тротта. В кімнаті, де вони зібралися, було мало меблів, тож багато хто підпирав стіни, декотрі ж, і в голові не покладаючи, про що йдеться, пустотливо повмощувалися на килимі, підібгавши під себе ноги. Проте й почувши повідомлення, вони так і лишилися сидіти. Одних, очевидно, скував жах, інші просто були п’яні, а ще інші, з натури байдужі до подій у світі й, так би мовити, паралізовані природженою витонченістю манер, гадали собі, що лише через якусь там катастрофу їм не личить турбувати своє тіло. Декотрі не встигли навіть струсити з плечей, голів і ший уривків паперових стрічок і дрібненьких кружечків конфеті. І ті їхні блазенські відзнаки ще посилювали жах звістки.

У невеличкому приміщенні за кілька хвилин стало жарко.

— Повідчиняйте вікна! — сказав хтось.

Ще хтось, клацнувши защібкою, розчинив одне з високих, вузьких вікон і вихилився з нього, але відразу й сахнувся назад. Біла, надзвичайної сили блискавка сяйнула в паркові, куди виходило вікно. Хоч у темряві не можна було розгледіти, у що вона влучила, та добре чулося, як з тріском падали поламані дерева, важко зашуміли, повалившись, їхні чорні крони. Навіть сповнені пихи «байдужі», що досі незрушно сиділи на килимі, враз підхопилися, підпилі похитнулися, і всі поблідли. Вони чудувалися, що ще живі. Затамувавши подих, усі дивилися одне на одного розширеними очима, чекаючи удару грому. Минуло кілька секунд — і він гримнув. Але між спалахом блискавки й ударом грому вмістилася ціла вічність. Усі силкувалися стати якомога ближче одне до одного. Вони збилися круг столу в суцільну купу тіл і голів. І хоч які різні були їхні обличчя, на них тієї миті проступила братерська схожість. Так неначе то була найперша в їхньому житті гроза. З побожним страхом чекали вони, поки різко й коротко громохнув грім, аж потім відітхнули. І коли за вікном розпанахані блискавкою важезні хмари з переможним свистом розлилися потоками зливи, чоловіки в кімнаті знов почали вертатися на свої місця.

— Святкування треба припинити! — сказав майор Цоґлауер.

Ротмістр Чох, із зірочками конфеті в чубі й уривком рожевої паперової стрічки круг шиї, зірвався на рівні. Він був ображений як граф, як ротмістр, як драгун зокрема, як кавалерист узагалі, але понад усе — як він сам, неповторний індивід, одне слово — як Чох. Його куценькі густі брови злетіли догори й двома колючими живоплотами з коротких шпичаків загрозливо наставилися на майора Цоґлауера. Його великі, нерозумні, ясні очі, в яких звичайно відбивалося все те, що вони ввібрали в себе впродовж цілих років, але дуже рідко — те, що вони бачили перед собою ось цієї миті, тепер, здавалося, випромінювали всю пиху цілої низки предків Чоха, пиху, що брала свій початок з п’ятнадцятого століття. Він уже неначе забув і блискавку, і грім, і страхітливу звістку, і все, що сталося в попередні хвилини. У його пам’яті збереглися лише ті титанічні зусилля, яких він доклав до влаштування цього свята — здійснення його, Чохової, геніальної ідеї. Та він не дуже міг би стриматись, якби й хотів: він випив шампанського, і сідловина його невеличкого носика спітніла.

— Ця звістка неправдива, — сказав він, — аж ніяк не правдива. Нехай мені хтось доведе, що це правда. Це якась дурна вигадка, доводить те хоч би вже слівце «чутка», чи «правдоподібно», чи як там ще зветься всяка така політична бридня!

— Досить і чутки! — відповів майор Цоґлауер.

Тут у суперечку втрутився пан фон Бабенгаузен. Він був напідпитку, обмахувався хусточкою, яку то ховав у рукав, то знову витягав. Він відділився від стіни, підійшов до столу й примружив очі.