Розділ «Частина друга»

— Підійде? Я ще й заспівати можу!

Миттю лице її стало дурнуватим і пихатим. Вона зробила багатозначну паузу, підморгнула й заспівала:

Граббе-траппе, ото буду я!

У Берліні я навчився,

А в Парижі наловчився

І приїхав на Вкраїну я.

Дівчата схвально загомоніли, заплескали в долоні.

— Дуже добре, Галю,— сказала Віра Іванівна,— ми потім доберемо з тобою ще щось веселе, а зараз вам треба знайти щось більш... — вона пошукала слово, ляснула пальцями.

— Воєнне,— підказала Наталя.

Зорка вилізла наперед.

— Не треба воєнне.

Віра Іванівна здивовано глянула на Зорку.

— Завше ти, Будницька, лізеш,— невдоволено сказала Наталя,— вони ж поранені...

— Тому й не потрібно, що поранені,— вперлася Зорка.— Вони самі не хочуть воєнне.

— Звідки ти знаєш? — допитувалась Анка.

— Мені один поранений сказав... у санітарному вагоні. Я співала для нього, а потім... потім він... — Зорка раптом замовкла й похнюпила голову.

Стало тихо. Дівчатка вп'ялися в Зорку очима.

— А потім? — запитала Віра Іванівна.

Зорка не відповіла. Вихователька нахилилася до неї.

— Тому ти й відмовилася співати?