Розділ «Частина друга»

— Сідай, дівчинко, і хай вогнище моєї доньки розтопить страх у твоєму серці. Сідай...

Зорка схлипнула, боязко глянула на Кульшат, підвелася навкарачки, підповзла до старого й сіла на подушку.

— Як твоє ім'я?

— Зорка... — насилу розціплюючи зуби, відповіла вона. І раптом почала викрикувати: — Це Щука все! Якщо ми голодні! Коля-Ваня в лікарні. А Щука крупу гречану продала. Вони разом з Крагою, разом! Я знаю! Він з дочкою Щучиною одружується! А нам капусту гнилу дають!

Кульшат підійшла до Зорки й присунула її разом з подушкою до таці з кукурудзою.

— Їж, — сказала вона, — мамка де?

— На війні мама, й тато на війні, й дядя Льоня, і брат у мене є, він теж на війні, й Василь... Усі на війні!

— Скільки тобі років?

Але Зорка вже нічого не чула. Кукурудза була ще тепла, трошки підсолена. Зорка хапала один качан за одним і обгризала їх, майже не пережовуючи. Вона не бачила, як люди в юрті старалися не дивитися на неї. Лише почула тонке жалібне схлипування в кутку. Там сиділа згорблена постать, закутана в біле покривало.

Старий Токатай сказав їй щось по-казахськи швидко й лагідно. Постать умовкла, хитнула головою. Біле покривало сповзло, й Зорка побачила зморшкувате, як печене яблуко, лице старої жінки. У напівтемряві воно здавалося вирізьбленим з дубової кори.

— Ти їж, їж,— примовляла до Зорки Кульшат.— Моя мама плаче. Брат — великий начальник на війні, командир, його дружина в лікарні лежить, тиф дістала. А син братів на війну втік. Тиждень, як утік. Міліція каже: знайдемо, а як знайдеш? Батько теж став хворий, ноги не слухаються. Весь день у юрті сидить, нікуди не ходить. Ой, горе, горе... до п'ятого класу ходив Ташен, живий чи його вже й немає?

— Живий. Ви не гадайте. Я теж тікала й жива зосталася.

Зорка подивилася на кукурудзу, що залишилась; живіт бут такий повний, що навіть найменше зернятко вже не помістилося б у ньому. Вона зітхнула з жалем і відкинулася на м'яку повсть. Соннота охопила її, вона заплющила очі. Розмова в юрті долинала до неї десь іздалеку, ніби співрозмовники сиділи в іншій кімнаті.

— Ex, Токатай Шакенович, добра душа, — казала котрась із жінок, — ця щука Параска до них примазалась. Вона весь дитбудинок по нитці розтягне, й слідів не знайдеш. Мало Парасці сина голови сільради, вона й дочку норовить за хлібного чоловіка видати, їхнього нового директора. Лапиську вона загребущу на дитячий харч наклала... Спробуй знайди на них управу, ще й сам у винуватцях ходитимеш!

— Вай, жінко, листа писатиму великому начальнику в місто, великий начальник у місті побачить, де кінь, а де вершник!

— Зорко, дівчинко, пий чай,— зовсім близько над Зоркою пролунав голос дідуся Токатая.

Зорка розплющила очі. Старий простягав до неї піалу із запашним зеленим чаєм. Біля вогнища, там, де стояла таця з кукурудзою, була розстелена біла скатертина, а на ній здіймалася купа ламаних коржів і в'язка сушеної дині. Побачивши диню, Зорка спалахнула, заперечливо похитала головою і відвернулася.

Розділ 29. Стіна

— Ми ковалі, червона молодь, ключі ми долі куємо! — хвацько виспівував на все селище Петрусь Заєць.

Сашко сміючись поглядав на друга. Ось так завжди, схопить Петрусь «задовільно» і ледь плентається із школи, буцімто його хлібної пайки позбавили. А якщо раптом «добре» чи, що буває дуже нечасто, «відмінно» — повертається зі школи додому героєм.