Розділ «Частина друга»

— Злодій! — заверещала жінка. — Вбивати треба!

Зорка вклякла й припала до землі, очікуючи, що її зараз почнуть убивати.

— Вай! Що там скоїлося? — долинув з юрти неквапливий старечий голос. У голосі діда вчувалося Зорці щось знайоме. Зорка підхопилася й помчала до юрти.

Зі страху не тямлячи себе, Зорка кулею влетіла в юрту і, спіткнувшись, упала на м'яку повсть. Слідом за нею вбігли жінки.

— Вай! Стільки гамору з-за маленької дівчинки, — насмішкувато проказав над Зоркою знайомий голос.

Зорка підвела голову.

В юрті яскраво палало вогнище. Біля вогнища перед великою дерев'яною тацею з вареною кукурудзою на купі ватяних ковдр сидів, підібгавши під себе ноги, дідусь Токатай. Він сидів непорушно, склавши руки на колінах, і дивився на Зорку.

«Кумалаки... кумалаки», — застрибало від щастя, задзвеніло Зорці в голові й відлунилось у серці солодкою надією.

— Маленький, маленький, а злодій! — сказала ображено чорнокоса жінка.

Старий Токатай похитав головою, процідив бороду крізь смагляві сухі пальці.

А жінки, що стовпилися на порозі юрти, кричали:

— Все цуплять!

— Ми працюємо, працюємо, а вони цуплять!

— Звісно, дитбудинківські!

Чорнокоса поворушила кочергою у вогнищі, підкинула кілька жовтих плиток кізяка, підвела голову й просто в очі гидливо подивилася на Зорку.

— Коли таке було, га? Зроду не було. У-у-у, злодій! Убивати треба!

— Вай, донько, а може, дівчинку нагодувати треба? Кульшат, принеси води, хай дівчинка освіжить лице й руки.

Чорнокоса Кульшат змахнула широкими рукавами сукні, схопилася за вилоги безрукавки на знак подиву.

— Астапир алла! — спроквола й обурено сказала вона.— Ата, відколи казахи частують злодіїв?

— А відколи казахи називають голодних дітей злодіями? — у тон їй запитав дідусь Токатай і, витягнувши з-за спини подушку, поклав її поряд себе.