Розділ «Частина друга»

«Чому від Василя так довго листа немає? Раптом віл не одержав, загубився лист десь у дорозі чи ще що скоїлося? Галка каже, дуже вже йому потрібно відповідати... Дурна вона, просто не знає, який Василь... Ото здорово було б, аби Василь, тато і мама разом приїхали й всипали б Кразі, щоб знав... Невже тепер ось так на все життя в дитячому будинку лишатися? А як же бабуся там сама буде? Швидше б Коля-Ваня одужував, а то Крага геть вреднючий став, прискіпується, як навіжений, тільки Наталочка в нього в хороших ходить, ябеда нещасна... І їсти так хочеться, аж сил не стає... Хоч би маленький шматочок хліба або ще чогось», — з сумом подумала Зорка, а вголос мовила:

— Я, коли виросту велика, куплю собі цілу хлібину.

Галка заворушилася. Скинула з голови ковдру.

— А ти могла б зараз із'їсти хлібину?

— Подумаєш, хлібину... я дві, ні, цілі три зараз із'їла б!

— Бреши, три не з'їла б!

— Ні, з'їла б!

— Парі?

— Парі! На що?

Прокинулась Анка, підвела голову.

— Ви чого? — І тут же знову заснула.

Дівчата невесело перезирнулися.

— От чумні, — зажурено мовила Галка, — знайшли про що сперечатися.

Ліхтар за вікном раптом погас, і нічна темрява одразу порідшала, розбавилася світанковою білястою синню.

— Гайда на кухню, Маря вже картоплю чистить, — запропонувала Галка.

Зорка запалилася. І як вона забула про Марю? Маря ж таки завжди підкине картоплину, а то й дві.

Дівчатка вдягнулись і безшумно вислизнули зі спальні. В кухню можна було потрапити через їдальню, але зараз їдальня замкнена на ключ. Дівчата навшпиньках прокралися довгим коридором мимо хлоп'ячої спальні, мимо піонерської кімнати, де ночувала Віра Іванівна, й вийшли У Двір.

Хоча був уже початок березня, ночами ще брав мороз. Нерівна горбиста земля вкривалася інеєм, хрустіла під ногами тонкими крижинками. Степом ще коли-не-коли гуляли бурани, ламаючи сухі трави, що високо стирчали над тонким шаром снігу в низинах. Але вдень сонце гріло вже по-весняному. Земля під його теплим промінням розм'якла, парувала. На деревах бубнявіли бруньки. Місцеві жителі, прийшовши з роботи, до пізньої ночі поралися на своїх городах.

У флігелі, де розмістилися кабінет і квартира Кузьміна, було ще темно. Хоча старший вихователь уставав завжди завидна, дівчатка полегшено зітхнули: краще не попадатися йому на очі.

У кухні віяло жаром від натопленої печі. Над казанком, закритим пласкою дощаною покришкою, білою хмарою висіла пара. Вогненним блиском сяяли мідні каструлі. Темніли гори алюмінієвих мисок на вузьких полицях. Усе, як завжди. Тільки замість Марі біля чана з картоплею сиділа незнайома жінка в білій хустинці, туго напненій до густих чорних брів.