Розділ «Частина друга»

— Ой-бой! Хуліган! Навіщо так?! — кричала вона, силкуючись розтягти забіяк.

А від будинку вже біг Микола Іванович. Слідком поспішала, чомусь накульгуючи, Наталя Доможир.

Угледівши директора, дитбудинківці неохоче припинили бійку. Дехто навіть устигнув сховатися за будинок, але більшість дітей залишилися на місці. Вони ледь стримували переможні усмішки.

Микола Іванович зупинився, розстебнув комір ватянки. У нього раптом стало чуже обличчя і чужі, незвично злі очі.

— То що ж ви... — хрипко дихаючи, видавив він із себе.— Нумо далі... Не бійтеся. Ви ж у мене хоробрі: семеро на одного...

Галка не витримала, вибралася з натовпу, вдарила кулаком себе в груди.

— Миколо Івановичу, вони перші!

— Мовчи вже,— пошепки мовила Анка, потираючи садно на щоці.

— Чому? З'ясувати спочатку треба!

Микола Іванович заклав руки за спину і глянув Галці у вічі:

— Цього разу я не буду з'ясовувати, Галю! — І наказав: — Геннадію та Наталко, негайно зніміть гасло.

Генько та Наталка сторопіло втупилися в директора.

— Навіщо?

— Миколо Івановичу, хай висить!

— Воно ж нікому не заважав! — перебиваючи одне одного, загомоніли діти.

— Замовкніть! — крикнув Микола Іванович.— Гасло писали діти, яких ви щойно набили.

Запала тиша. Генько й Наталя повільно, наче на страту, попленталися до дверей, над якими сяяли білістю слова: «ЛАСКАВО ПРОСИМО!»

І серед цієї тиші несподівано пролунав тонкий, сповнений гіркого подиву вигук:

— Ой-бо-ой!

Від гурту місцевих дітей відокремилася смаглява дівчинка. У білій сукенці, що віялом розбігалася з-під чорного камзола, у червоній краватці та в зелених сатинових шальварах. Тоненькі тугі кіски розсипалися по плечах. На відстані вони здавалися чорними шовковистими шнурками, пришитими до малинової тюбетейки. На кінці кожної кіски блищали сріблясті монетки.