— Я знаю, це вона через Даринку,— пропищала Ніна. Гостре личко її жалісливо скривилося, здавалося, вона теж ось-ось заплаче.
— Марю! — збентежено покликала Наталка.— Марю!
— Зорко, та плюнь ти на цього Крагу! — зло сказала Галка.
— Марю! Та де ж вона?!! — надривалася Наталка.
— Та ось же я,— важко дихаючи, озвалася Маря десь ізнизу.
Дівчатка розступилися.
Маря вибралася з-під нар, тягнучи за собою клунок з білизною.
— Що тут у вас скоїлося? — запитала вона, поправляючи косинку, що сповзла з голови.
— Зорка плаче!
— Крага сказав, що з Даринкою погано!
— Та ні, він сказав, що Зорка винна!— перебиваючи одна одну, загомоніли дівчатка.
— А вона не винна!
— Ні, винна! — втрутилася Наталка.— Бо мовчала.
— То й що ж, як мовчала?
— Не можна про хвору мовчати!
— Та годі тобі! Не можна мовчати... А якщо вона слово дала?
— Ану цить! — різко сказала Маря. Вона насильно відірвала Зорку від Анки й повернула до себе.— Цить! Кому кажу?! Знайшла час рюми розпускати!
Зорка перестала плакати й лише судорожно зітхала.
— Дурне дівча,— виказувала Маря, витираючи фартухом зарюмане Зорчине обличчя.— Не годиться завчасно живе хоронити... Одужає Даринка й до нас приїде.
— Авжеж,— підтримала Марю Галка,— мало що Крага збреше.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зорчина пісня» автора Браун Жанна на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 61. Приємного читання.