Розділ «Частина перша»

— А тобі, Будницька?

Зорка стрепенулася і раптом з відчайдушною рішучістю випалила:

— А де Даринка Лебідь? Ви її в лікарню здали?

Степан Федорович повагом дістав з кишені просторого галіфе яскраво вишитого гаманця, потримав його на долоні й поклав у кишеню. Спохмурнів.

— Погані справи в Лебідь. Це на твоїй совісті, Будницька, зрозуміло? Щастя, що вчасно зуміли влаштувати в лікарню. — Він зітхнув і вів далі вже зовсім іншим тоном: — Ех, діти, діти, гадаєте, мені тут до вподоби? Та коли наказано, власне кажучи, значить, треба терпіти, не роздумуючи. Йде війна, гинуть люди, та країна вивезла нас у глибокий тил, щоб ви могли — що? — вчитися. А чим ми повинні відповісти на піклування? Добрим навчанням і залізною дисципліною, зрозуміло? Не чую!

— Добрим навчанням і залізною дисципліною,— гучніше за всіх випалила Наталка.

Кузьмін глянув на годинник і заквапився.

— Варю, ви відповідаєте за своєчасне вивантаження!

— А куди ж дінешся? — Маря розвела руки й зітхнула.— Всю дорогу за щось-нещось відповідаю, така вже моя доля...

Дівчатка заметушилися, почали квапливо збирати речі. Зорка стояла, мов прибита.

З Даринкою погано... і в цьому вона, Зорка, винна... Але ж Даринка сама просила нікому не казати. Як же так? Раптом перед нею постало Грицькове обличчя. Зорка стиснула щоки долонями, затрясла головою. «Ні, ні, з Даринкою цього не станеться! Я не винна... Я слово дала; а може, не треба було слова давати? А якщо вона просила?»

— Зорко, ти чому стоїш, наче стовп при дорозі?

Зорка заціпеніло дивилася на Анку, неспроможна збагнути, чому Чистова тримає в руках порожній матрац, а дівчата з виском гасають по вагону в клубах пилюки й солом'яної потерті.

— Що з тобою? — уже співчутливо запитала Анка.

— Так... нічого,— ледь розтуляючи губи, прошепотіла Зорка й заплакала.

Анка злякано кинула матрац на підлогу й пригорнула Зорку.

— Перестань... Ну, чого ти? Все буде гаразд, побачиш!

— Нехай усі... усі на мене... нехай, якщо... я винна,— захлинаючись, бурмотіла Зорка, припавши до Анчиного плеча. — Нехай я помру... коли погана, а вони хороші... мені байдуже...

Дівчата обступили їх з усіх боків.

— Зорко, тьху на тебе! Чого ти? — запитала Галка, яка прибігла пізніше за всіх.