Розділ «Частина перша»

— Усім зрозуміло?! — долинув до неї виразний бас Кузьміна.— Сподіваюся, запитань не буде?

— Будуть... Наталко, не смикай за ногу, може, я запитати хочу.

— Нумо, Ляхова, питай, — дозволив Кузьмін, — лише по суті питання.

— Я по суті,— запевнила Галка.— А що з Гітлером зроблять, коли спіймають?

Зорка тицьнулася носом у подушку, натягнула ковдру на голову.

Чому так буває? Хочеш зробити щось гарне, а виходить погане?.. Може, вона просто така невдатна? Жила собі з татом, мамою, бабусею, а тепер нікого немає. І Даринку забрали. Всі тільки те й знають, що лають, кричать... Краще б вона залишилася в санітарному вагоні з Васею. Поїхала б із ним у госпіталь, а звідти на фронт. Усе ж краще, аніж тут лишатися. Наталці так щастить — хоч що зробить — усе добре, Кузьмін їй: «Наталочко, Наталочко...» Лялька жалюгідна!

Зорка намацала під подушкою клаптик газети з Василевою польовою поштою і заспокоєно зітхнула.

«Втечу,— твердо поклала собі вона.— Тільки-но приїдемо, одразу втечу! Ото Василь зрадіє!»

Зорка облизала солоні губи, вклалася зручніше й уявила собі, як вона втече, як Василь зустріне її і вони разом стануть бити фашистів.

...Біжать солдати широким полем, а попереду всіх вона. Зорка, з гвинтівкою! «Ур-р-ра!» Тікають від них фашисти. Зорка попереду... і несподівано вибігла в степ, стала рвати жоржини, але звідкілясь нагодився Кузьмін, вихопив букет і почав топтати його ногами в жовтих крагах.

— Уставай! — закричав він і потягнув Зорку додолу.— Вставай, сплюхо!

Зорка злякано скрикнула й розплющила очі. Хтось настирливо тягнув з неї ковдру.

Вона хутенько сіла, швидко смикнула ковдру вгору, враз відчуваючи, як усе тіло миттю вкрилося липким гарячим потом.

— Тю, навіжена! Тримай! — сказала Маря й поклала Зорці на коліна величезний букет квітів.

— Поки ти спала, до тебе кавалер прибігав. Гарненький такий хлопчик із розтрощеною головою! — Маря пирснула в кулак і вся зайшлася, загойдалася од сміху.

Зорка розгублено дивилася на квіти, не зовсім тямлячи, сниться їй все це чи ні.

Від квітів гірко й ніжно пахло степом. Зорка нерішуче простягнула руку й торкнула оксамитне серденько ромашки. На пальці залишився жовтий пилок...

— Нерозлий-вода, молодий-молода! — лукаво проспівала Галка й зареготала. Та цього разу її ніхто не підтримав. Дівчата оточили Зорку й дивилися на квіти з незлобливою заздрістю.

— Живі... — здивовано прошепотіла Ніна, присуваючись ближче.— І це все тобі?

Зорка взяла квіти обома руками, зарилася в них лицем і, відчуваючи, як зникає із серця туга, промовила: