Розділ «Частина перша»

Даринка слабла. Зорка насилу змушувала її випити кухоль підсолодженого окропу і з'їсти розмочений у гарячій воді сухар.

— Що це Даринки не чути? — запитала одного разу Маря.

Сусідка по нарах Ніна, дівча боязливе й тихе, розтулила була рота, але Зорка насварилася їй кулаком. Нінка злякано стулила рот і шмигнула під ковдру.

— Спить вона, — сказала Зорка, завмираючи зі страху: раптом Маря зараз полізе до них нагору. Але Маря не полізла. Тільки здивувалася:

— Це ж треба, всю дорогу спати...

Даринка з тривогою дослухалася до розмови.

— Я скоро одужаю, Зоренько, — зашепотіла вона, — ось побачиш... мені б молока... білого...

«Молока, молока», — у відчаї думала тепер Зорка, розглядаючи неповоротку тітку з бідоном. Хоч трішки молока. Попросити? Ні, не дасть.

На попередній зупинці Зорка наважилася, попрохала в найбалакучішої і, як їй здалося, доброї жінки, але жінка чомусь розгнівалася на неї, закричала: «Багато вас таких знайдеться!»

Маленький червоноармієць у зім'ятій вилинялій гімнастерці підійшов до прилавка. Принюхався.

— Духмяно! — чи то з радістю, а чи то з подивом звернувся до жінки. — Ану, налий!

Тітка мовчки відсторонила простягнутий казанок, потерла великий палець об вказівний.

— Та заплачу, не бійся, — образився червоноармієць. Квапливо поліз у кишеню, дістав пачку грошей і, відрахувавши, простягнув тітці кілька дбайливо складених кредиток. — Лий! — наказав він, підставляючи казанок.

Тітка повагом перелічила гроші, похитала головою і показала червоноармійцеві два пальці.

Зорка зістрибнула з колоди й підійшла ближче. Дивна якась тітка. Може, вона німа? Німих торговок вона ще не зустрічала.

— Та ти що? — розгнівався червоноармієць. — Утридорога лупиш? Користаєшся з воєнного часу? Спекулянтка!

Тітчине обличчя стало зле. Вона подалася вперед, навалилася грудьми на бідон. Руками вперлася в прилавок, виставивши сухі, як дрючки, лікті.

— Ти що мене ганьбиш, змію! — басом відізвалася вона. — Окопався в тилу, а мого мужика в перші дні війна з'їла! Ти, чи що, тепер дітей моїх годуватимеш?

Червоноармієць відступив на крок, розправив гімнастерку.

— Годі-бо, — примирливо мовив він, — чого зіпаєш? Я сам, може, двічі поранений.