Розділ «Частина перша»

— Негайно повтори! Ну...

Він височів над Зоркою, широко розставивши ноги у жовтих зашнурованих крагах, нетерпляче супив брови. І все навколо: й вагони, й люди, й Кузьмін — здалися Зорці враз такими великими, що, хоч скільки кричи, ніхто не почує.

— Поспішиш і людей насмішиш, — покірно прошепотіла Зорка.

— Ой лишенько! Я геть зомліла, куди дівча поділось? А воно тутечки... — Маря несподівано налетіла десь ізбоку, обхопила Зорку за плечі й притиснула до своїх широких м'яких грудей.

— Степане Федоровичу, там вас якісь військові шукають.

— Де вони? — запитав Кузьмін.

— Та о-он тамечки! — Маря показала рукою на останні вагони ешелону.— Сердиті,— співчутливо додала вона.

— Так, так, — пробубонів Кузьмін і, вже не звертаючи уваги на Зорку й Марю, дуже припадаючи на ліву ногу, зашкутильгав до останніх вагонів.

— А ти що тут накоїла? — напалася Маря на Зорку, коли Кузьмін відійшов. — Бог знає, де бігаєш, усіх переполошила... Та ти чого так тремтиш? Вилаяв? Ой лишенько, ну, заспокойся, прийде і на пса колись зима. Давай хутенько зберемо миски, там Віра Іванівна хвилюється...

Маря пригладила Зорці розкошлані коси й заходилася швидко збирати злощасні миски.

Розділ 5. Запитання і відповіді

Побачивши Зорку, Даринка поставила на землю відро з ложками й побігла назустріч.

— Зоренько, де ти завіялася? Я так злякалася!

— Нічого, цього разу минулося, — поважно сказала Зорка, — бачила, як фашиста підбили? Жаль, що на фронт дівчат не беруть, я показала б їм!

Даринка винувато всміхнулась.

— Ти хоробра, Зоренько, а я тільки-но почую літак, то геть холону вся... Все здається, що знову бомба... а тут іще й тебе немає, я боялася, все думала, куди ти пропала... Ходімо хутчій, Віра Іванівна гнівається, їй Наталка понабріхувала, каже, послала по миски, а ти пропала.

Староста групи Наталя Доможир стояла на ящику біля вагона, мов на трибуні, й командувала.

— Це сюди, — трохи розтягуючи слова, тонким голосом розпоряджалась вона, — а це... Геньку, ну, куди ти кладеш? Сказано тобі — на горішні... Анко Чистова! От тумба неповоротка, швидше, швидше. Гей, Лапонько, відра на стінку вішай, сліпа, чи що? Маря цвяхів набила, а ця на підлогу ставить! Зорко, де ти пропадала? Тебе лише по смерть посилати! Просто неподобство, не можу ж я сама за всім устежити!

— А ти не стеж, ти працюй! — глузливо сказав Генько, вкидаючи до вагону подушки. Від подушок навсебіч летів пух. Наталя й оком не змигнула. Буде вона ще увагу звертати на всякого. Тільки обережно струсила пушинки з рукава курточки.

Мимо вагона, накульгуючи на хвору ногу, пройшов Кузьмін з огрядним військовим у розхристаній шинелі. Окинувши вдоволеним поглядом купи речей, що танули просто на очах, Кузьмін вигукнув: