Вони повільно пішли насипом...
— Дорога Віро Іванівно, ви працюєте вихователем усього лише кілька днів, а я на ниві керівництва зуби з'їв, — заговорив Кузьмін. — Коли ви хочете, щоб діти вас поважали, потрібно тримати їх у кулаці, — він стиснув кулак, ніби хотів показати наочно, як це робити — керувати. — Інакше вони матимуть вас за ніщо...
— Ну що, Балерино, з'їла? — запитала Наталка, коли вихователі пішли.
Розділ 6. Мамо, я тут!
Темне громаддя паровоза з величезними колесами й високою трубою, важко відсапуючись клубами пару, зупинилось на сусідній колії. З вагонів повисипали червоноармійці. Припасовували скатки. Гупали черевиками, наче пробували, чи міцна земля. А земля безперервно гула, двигтіла; гул котився з боку міста. Небо з того краю було запнене хмарами пилу. Червоноармійці прислухалися до гулу з однаково тривожним виразом, і від цього їхні обличчя ставали схожими одне на одного.
— Ши-и-ку-у-уйсь! — хвацько проспівав сивий командир і, заклопотано хмурячись, пробіг уздовж строю, притримуючи рукою планшетку.
Ластатий Генько зупинився поруч із Зоркою та Даринкою, скинув з плеча мішок.
— Ач, щастить людям, зараз я-ак почнуть німця шкварити, іди здоров і не кашляй, а тут... — він презирливо носком черевика пхнув мішок і сплюнув.
Зорка вийшла наперед і голосно запитала, намагаючись стримати пискляві нотки в голосі:
— Не віддасте міста?
По обличчях бійців пробігла усмішка.
— Не віддамо! А ти чия? Звідки?
— З дитячого будинку! Ми евакуюємось! — відповіли Зорка й Даринка одночасно.
— Костю! Соколов! Тут дитячий будинок! — загукали червоноармійці.
— Гей, малечо, Соколова є?!
Даринка та Генько розгублено перезирнулися.
— Хто Соколова?
— Ой, чийсь батько, напевне, тут!
До них підбігали діти й собі кричали.
— Соколова-а-а!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зорчина пісня» автора Браун Жанна на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 20. Приємного читання.