Розділ «Казка про діаманти та перлини»

— Боже мій! — скрикнула дівчина. — Яка бридота!

З рота полізли ще п’ять кольорових квакш і одна маленька червона змія, облямована в чорно-жовту смужку.

— Червона з чорним, — мовила дівчина. — Вона отруйна? (Ще три квакші, ропуха, маленька, сліпа біла змія і молода ігуана.)

Вона відійшла від них подалі.

Її матір, яка не боялася ні змій, ні будь-чого іншого, копнула смугасту змію, і та вкусила її за ногу. Жінка закричала та завертілася, тож її донька теж закричала, і цей протяжний, лункий крик спав з її вуст у вигляді здорового, дорослого пітона.

Дівчина — перша дівчина на ім’я Аманда — почула крики, які змінилися тишею, проте дізнатися, що відбувалося, було їй не під силу.

Вона постукала у двері. Ніхто не відчинив. Ніхто нічого не сказав. Вона лиш почула шурхіт, немов щось величезне повзало по килиму.

Коли Аманду здолала жадоба, нестримна жадоба слів, вона заговорила.

— Іще незаймана коханко рясту, — почала вона. — Пестунко тиші й забарних віків…

Вона продовжувала говорити, хоча й давилася від слів.

— Краса є правда, правда є краса — це все, що знаєш ти й що треба знати…[54]

Останній сапфір з цокотом прокотився по дерев’яній підлозі Амандиної кімнати-комірчини.

Запала цілковита тиша.