Розділ «Закляття проти допитливості»

— Світло, — мовив чоловік у закусочній. — Світло здавалося сліпучим навіть до сходу сонця. Втім, я дістав собі оце, — він постукав по оправі сонячних окулярів, — і намагаюсь не виходити на сонце, щоб не дістати опіків.

— І що тепер? — запитав я.

— Тепер я продаю фігурки, — відповів він. — І шукаю нову раму.

— Ви хочете повернутися в свій час?

Він похитав головою.

— Мій час мертвий, — відказав він. — Як і все, що я знав, усе, що було рідним. Все мертве. Я не збираюсь повертатися до темряви наприкінці часу.

— А куди збираєтесь?

Він почухав шию. Крізь виріз у сорочці я побачив маленьку чорну коробочку, що висіла в нього на шиї. Вона була завбільшки з медальйон і всередині неї щось рухалось: схоже, то був жук. Проте у Флориді водяться великі жуки. Це не дивина.

— Я хочу повернутися на початок, — промовив він. — Коли все тільки-но зародилось. Я хочу побачити світло, з яким прокидається Всесвіт. Нехай навіть я осліпну. Я хочу побачити народження сонця. Це древнє світило для мене надто тьмяне.

Він узяв серветку, що тримав у руці, і поліз у шкіряну сумку. Обережно, не торкаючись голими руками, він витягнув схожий на флейту інструмент з фут завдовжки, виготовлений із зеленого жадеїту або чогось подібного, і поклав його на стіл переді мною.

— Це за їжу, — сказав він. — На знак подяки.

На цих словах він підвівся і пішов, а я сидів і ще довго дивився на зелену флейту; зрештою, я простягнув руку і кінчиками пальців відчув її холодний дотик, а тоді обережно, не намагаючись подути або зіграти музику з кінця часу, приклав мундштук до вуст.