Розділ XXX

— Ти хочеш, щоб я пішов служити? — запитав він.

— Так. Батько пропонує…

— Знаю, знаю, — перебив він, — але я от що хотів би знати: ти вже не віриш у мене?

Рут мовчки потиснула йому руку, а очі їй зайшли слізьми.

— У твоє писання, любий, — визнала вона майже пошепки.

— Ти прочитала чимало моїх творів, — різко провадив він далі. — Якої ти думки про них? Що вони зовсім бездарні? Як вони проти чиїх інших творів?

— Але інші свої твори продають, а ти… ні.

— Це не відповідь на моє запитання. Ти не віриш, що література — моє покликання?

— Ну, гаразд, я відповім, — через силу промовила Рут. — Я не вірю, що ти можеш стати письменником. Не гнівайся на мене, любий. Ти сам змусив мене це сказати. А ти ж знаєш, що на літературі я розуміюся більше за тебе.

— Так, ти бакалавр мистецтв, — замислено сказав Мартін, — повинна розумітися… Але це ще не все, — почав він після важкої для обох мовчанки. — Я знаю свої сили. Ніхто не знає цього, крім мене. Я певен, що доб'юся успіху. Подолаю всі перешкоди. Мене палить огнем усе те, що я маю сказати в поезіях, оповіданнях чи статтях. Але я не прошу тебе вірити в це. Я не прошу тебе вірити в мене чи в моє писання. Я прошу тільки любити мене і вірити в наше кохання. Я прохав тебе почекати два роки. Один рік уже минає, але я відчуваю всією душею, що ще до кінця другого доб'юся успіху. Пам'ятаєш, ти якось сказала, що перше ніж писати, треба вчитися. І я вчився. Я довбав науку, натоптував себе знаннями, звідки тільки міг. Я знав, що ти чекаєш на мене, і ніде не відступав. Чи ти повіриш — я забув навіть, що таке спокійний сон. Мені здається, що мільйони років минули з тієї пори, як я достатньо спав і прокидався тоді, коли висипався. Тепер мене завжди будить будильник. Коли б я не ліг, — рано чи пізно, я ставлю його на певну годину. Це останнє, що я свідомо роблю перед сном: накручую годинника і гашу лампу. Коли мене клонить на сон, я заміняю важку книжку на легшу. А коли й над тією починаю куняти, б'ю себе кулаком по голові, щоб прогнати дрімоту. Якось я читав оповідання про людину, що боялася спати, — пам'ятаєш, у Кіплінга. Ця людина прилаштувала коло себе шпору, і коли сон змагав її, залізні зубці впивались їй у голе тіло. Я роблю те саме. Я дивлюся на годинник і вирішую, що до півночі, чи до першої, другої, чи третьої години шпору не можна відкидати. І вона не дає мені спати аж до визначеного часу. З цією шпорою я не розлучаюсь уже багато місяців. Я дійшов до того, що спати п'ять з половиною годин вважаю за недозволену розкіш. Тепер я сплю лише чотири години. Я зголоднів за сном. Бувають хвилини, коли в мене з безсоння все плутається в голові, коли смерть з її вічним спокоєм видається блаженством, і тоді мені пригадуються слова Лонгфелло:

В морській безмовній глибині

Завмерло все в спокійнім сні.

Один стрибок у вічну тьму —

Плесне вода, і край всьому.

Звісно, це дурниці. Все це від нервів, від перевтоми. Але навіщо я роблю це? Ради тебе. Щоб швидше відбути учнівство, щоб прискорити успіх. І я вже відбув своє учнівство. Тепер я добре озброєний. Запевняю тебе, що за місяць я встигаю засвоїти більше, ніж звичайний студент за рік. Я це знаю, можеш мені повірити. Я б не казав тобі цього, але мені страшенно хочеться, щоб ти мене зрозуміла. Це не хвастощі. Свої досягнення я виміряю прочитаними книжками. Тепер уже твої брати — темні дикуни проти мене, а всі знання я здобув із книжок у ті години, коли вони мирно спали. Колись я хотів прославитися. Тепер слава для мене — пусте. Я хочу тебе, ти потрібніша мені за їжу, одяг, славу. Я мрію покласти голову тобі на груди і спати довго, довго, цілу вічність. І менше як за рік моя мрія здійсниться.

Його сила наче хвилею заливала її, що більше опиралася, то дужче вабило її до нього. Сила, яка завжди струмувала від нього до неї, буяла тепер у його схвильованому голосі, блискучих очах, у тій величезній життєвій і розумовій енергії, що клекотіла в ньому. І на мить, на одну-єдину мить Рут відчула розколину в своїй непохитності і крізь неї побачила справжнього Мартіна Ідена, піднесеного і непереможного. І як на приборкувачів диких звірів часом находять хвилини сумніву, так і їй на мить здалося неможливим приборкати невгамовний дух цієї людини.

– І ще одне, — провадив Мартін далі. — От ти кохаєш мене, а чому? Якраз та сила, що спонукує мене писати, і збуджує твою любов. Ти любиш мене тому, що я не схожий на всіх тих, кого ти знаєш і могла б полюбити. Я не створений для контори й рахівництва, для дріб'язкових справ і судової тяганини. Примусиш мене робити все це, примусиш стати таким, як усі інші, виконувати їхні обов'язки, дихати тим самим повітрям, поділяти їхні погляди — і зникне вся різниця, зникну я, зникне те, що ти кохаєш. Моє бажання писати — це моя найжиттєвіша сила. Коли б я був недотепою і не мав бажання писати, ти ніколи не покохала б мене.

— Але ти забуваєш, — перебила його Рут, поверховою жвавістю розуму завваживши аналогію, — що на світі бувало немало диваків-винахідників, які змушували свою родину голодувати, а самі гналися за такими химерами, як вічний двигун. І все-таки їхні жінки, хоч і не співчували їхнім захопленням, любили їх і терпіли разом з ними, ба навіть заради них.

— Це правда, — відказав він. — Проте не всі винахідники — диваки, були й такі, що голодували, б'ючися над яким-небудь корисним винаходом, і дехто таки досягав свого. А я зовсім не прагну чогось неможливого…

— Але ти сам казав, що хочеш «досягти неможливого», — заперечила вона.