Розділ XXIX

— Ну то скажи своєму Германові, хай не суне носа не у свої справи. Коли я пишу вірші про дівчину, до якої він залицяється, це ще його діло, а далі хай не лізе. Зрозуміло?.. Отже, ти не віриш, що я стану письменником? — провадив він далі. — Тобі здається, що я вже зовсім пропащий і тільки безчещу родину?

— Мені здається, що було б краще, якби ти став на роботу, — твердо мовила вона, і Мартін бачив, що це щиро. — Герман каже…

— Хай йому біс, тому Германові! — добродушно перебив він її. — Ти краще скажи мені, коли ви вже поберетесь, та спитай у свого Германа, чи дозволить він тобі прийняти від мене весільний подарунок.

Коли Мерієн пішла, Мартін часину ще думав над цією пригодою і кілька разів гірко розсміявся. Так, усі вони — і його сестра, і її наречений, усі люди його класу і класу Рут однаково пристосовуються до загальних мірок, втискуючи своє вузеньке, крихітне життя у вузенькі, крихітні рамки.

Нещасні створіння, вони збиваються до гурту, пристосовують своє життя до думки інших, зрікаються будь-якої своєї особистості й бояться жити справжнім життям, щоб не вийти з рамок наївних приписів, що тримають їх у ярмі. Всі проходили перед його розумовим поглядом — Бернард Хігінботем під руку з містером Бетлером, Герман Шмідт пліч-о-пліч з Чарлі Хепгудом — кожного з них Мартін уважно розглядав і спроваджував далі, оцінюючи мірилом розуму й моралі, почерпнутим із книжок. Даремно питав він себе: де ж великі серця, великі уми? Він не бачив їх серед юрби бездумних, грубих, тупих істот, що на поклик його уяви сповнили його тісну кімнату. Він відчував до них таку саму огиду, яку мала відчувати Цірцея[49] до своїх свиней.

Коли зник останній привид і він подумав, що вже лишився сам, з'явилася ще одна запізнена постать, несподівана й некликана. Мартін приглянувся й упізнав молодого забіяку, що йшов перевальцем, у крислатому капелюсі й двобортній куртці, — Мартіна Ідена давніх літ.

– І ти, друже, був не кращий од них, — посміхнувся Мартін. — Твоя мораль і твої знання були такі ж, як і в них. Ти ні про що не задумувався і нічого не робив сам собою. Твої погляди, як і одяг, були гуртовим виробом. Ти робив те, що схвалювало середовище. Ти був ватагом зграї шибеників, бо вони тебе вибрали. Ти бився й вів перед між них не тому, що це було тобі до душі, — сам знаєш, що ти цим погорджував, — а тому, що твої товариші заохочувальне поплескували тебе по плечі. Ти побив Масну Пику, бо не хотів уступитися, а уступитися не хотів, бо був просто тварюкою і думав разом з іншими, що мірило мужності — це звіряча лють і вміння калічити ближніх. Ех, ти, щеня! Ти навіть дівчат одбивав у своїх товаришів не тому, що вони тобі подобались, а тому, що в крові тих, хто був круг тебе, хто впливав на твою моральність, глибоко засіли інстинкти диких жеребців. Відтоді збігли роки, і що ж ти тепер про все це скажеш?

Немов у відповідь, видиво вмить змінилося. Замість крислатого капелюха й грубої куртки з'явився простий пристойний костюм. Очі полагідніли, з обличчя зникла жорстокість, і воно опромінилося внутрішнім світлом, одухотвореним і витонченим завдяки спілкуванню з красою та знанням. Видиво стало дуже схожим на теперішнього Мартіна: воно сиділо за освітленим лампою столом, а перед ним лежала розгорнута книжка. Мартін глянув на заголовок і побачив, що це «Основи естетики». Ще за хвильку він злився з видивом, присунув лампу і поринув у читання.