Розділ XIX

— А от же Олні ненавидить мене, — палко вигукнула Рут. — І я теж ненавиджу Олні. Коли він приходить, я стаю наче кішка, мені хочеться дряпатись. Я знаю, що я йому противна, а він мені то вже запевно противний. Зате з Мартіном Іденом мені добре. Мене ніхто ще не любив, — не любив по-чоловічому. А це дуже приємно, коли тебе так люблять. Ти розумієш, мамусю, що я цим хочу сказати. Приємно відчувати себе справжньою жінкою. — Схлипуючи, Рут сховала лице на грудях у матері. — Я знаю, що дуже погана, але я щира і кажу те, що відчуваю.

У душі місіс Морз змішались і смуток, і радість. Її дочки — бакалавра мистецтв — не стало, перед нею сиділа її дочка — жінка. З експериментом пощастило. Дивну прогалину в характері Рут було заповнено. До того ж цілком безпечно й безболісно. Цей неотесаний матрос був просто знаряддям, і, хоч Рут не любила його, — він пробудив у ній жінку.

— У нього навіть рука тремтить, — звірялася Рут, усе ще соромливо ховаючи обличчя. — Це страшенно кумедно й смішно, але мені направду жаль його. Коли в нього руки занадто вже тремтять і очі занадто виблискують, я кажу йому правду про його життя й про те, як його можна виправити. Але, я знаю, він обожнює мене. Його очі й руки не обманюють. І на саму думку про це я відчуваю себе дорослою. Відчуваю, що в мені є щось таке, природно моє, і що тепер я така сама, як і інші дівчата й… молоді жінки. Я знаю, що раніш я не була на них схожа, і це непокоїло тебе. Ти думала, що я нічого не знаю про твій неспокій, але я знала й хотіла… «добитися свого», як каже Мартін Іден.

Для матері й дочки були священними ці хвилини, коли вони так розмовляли у вечірньому присмерку, з вогкими від зворушення очима. Рут — сама невинність і щирість, мати — спокійна порадниця, повна любові й співчуття.

— Він на три роки молодший від тебе, — сказала мати. — У нього немає ні становища в суспільстві, ні посади, ні певного заробітку. Він дуже непрактичний. Якщо він кохає тебе, то мусив би в ім'я здорового глузду робити щось таке, що дало б йому право одружитися з тобою, і не бавився тими нікчемними оповіданнями та дитячими мріями. Боюся, що Мартін Іден ніколи не стане дорослим. Він не шукає собі відповідної чоловічої роботи, як то колись твій батько і всі наші друзі, хоч би й містер Бетлер. Здається, Мартін Іден ніколи не навчиться заробляти гроші. А світ так улаштований, що для щастя потрібні гроші. О ні, я не кажу про якесь неймовірне багатство, але треба ж мати досить коштів, щоб жити пристойно і з певними вигодами. А він… нічого не казав тобі про свої почуття?

— Ні слова. Навіть і не пробував. Та я однаково цього не допустила б. Я ж його зовсім не кохаю.

— Я дуже рада. Мені було б прикро, якби моя дочка, єдина дочка, чиста й невинна дівчинка, полюбила б таку людину. На світі багато чоловіків благородних, чистих, чесних і мужніх. Зачекай трохи. Одного чудового дня ти зустрінеш такого чоловіка, і ви покохаєте одне одного, і ти будеш щаслива з ним, як я з твоїм батьком. І ще одне треба пам'ятати…

— Що, мамо?

Голос місіс Морз забринів тихо й ніжно:

— Про дітей.

— Я… думала про це, — визнала Рут, пригадуючи непрохані мрії, які часом бентежили її, і знов почервоніла від дівочого сорому, що доводиться говорити про такі речі.

— Отож саме через дітей містер Іден не може бути твоїм чоловіком, — суворо промовила місіс Морз. — Треба, щоб вони успадкували бездоганно чисту кров, а йому цього, боюся, якраз і бракує. Твій батько розповідав мені про матроське життя і… та ти й сама розумієш.

Рут стиснула матері руку на знак того, що вона таки розуміє, хоч насправді їй при цьому ввижалося щось невиразне, далеке й страшне, щось поза межами уяви.

— Ти ж знаєш, я нічого не роблю, тобі не сказавши, — почала вона, — тільки іноді ти сама питай мене, як от сьогодні. Мені давно хотілося тобі розповісти, та все не знала як. Я знаю, тут нічого соромитися, але все ж ти можеш допомогти мені. Іноді, як от сьогодні, питай мене, щоб я могла висловитися. Бо ти ж, мамо, теж жінка! — піднесено вигукнула Рут і, випроставшись, схопила матір за руку, зазираючи їй у присмерку в очі і радісно відчуваючи цю нову, ще не усвідомлену рівність між ними. — Я ніколи б не подумала так, якби не ця наша розмова. Я мусила сама відчути себе жінкою, щоб зрозуміти, що ти теж така сама жінка.

— Ми обидві жінки, — мовила мати, пригортаючи її до себе й цілуючи. — Ми обидві жінки, — повторила, коли вони обнявшись виходили з кімнати, пойняті новим почуттям товариської близькості.

— Наша дівчинка стала, нарешті, жінкою, — гордо оповістила місіс Морз свого чоловіка годиною пізніше.

— Тобто ти хочеш сказати, — сказав той, пильно подивившись на дружину, — що вона закохалася?

— Ні, тільки те, що її покохали, — усміхаючись, відповіла дружина. — З експериментом пощастило. Нарешті, вона прокинулась.

— Тоді нам треба збутися Ідена, — шорстким діловим тоном підсумував містер Морз.

Але його дружина похитала головою: