Розділ XIII

— Ну, то як, Мартіне, будете ви її вивчати? — не вгавав Олні.

Мартін почував себе дуже незручно. Він бачив, що Рут з нетерпінням чекає його відповіді.

— Боюся, що в мене часу не стане, — сказав він нарешті. — Я якраз хотів би, але часу не стане.

— От бачите, Мартінові зовсім ні до чого ваша загальна культура, — тріумфував Олні. — Він знає, що йому потрібно, і знає, як цього добитися.

— Але ж латина тренує розум, дисциплінує його. Це найкращий спосіб дисциплінувати розум. — Рут подивилась на Мартіна, ніби сподівалася, що він змінить свою думку. — Ви бачили, як футболісти тренуються перед серйозним матчем? Латина для мислителя — саме таке тренування.

— Маячня! Так нам казали, коли ми були малі. Але одного нам тоді не сказали, полишаючи, щоб згодом ми самі докопалися. — Олні помовчав трохи задля ефекту й докінчив: — Нам не казали, що хоч кожна вихована людина повинна вивчати латину, знати її зовсім не треба.

— Це нечесно! — вигукнула Рут. — Я так і знала, що ти обернеш усю розмову на жарт.

— Але ж жарт не дурний, — відказав Олні. — Латину знають тільки аптекарі, юристи та викладачі тієї ж таки латини. І коли Мартін хоче бути кимсь із них, я беру свої слова назад. Але що спільного має все це з Гербертом Спенсером? Мартін відкрив Спенсера і в захваті від нього. Чому? Тому, що Спенсер щось дав йому. А от ні тобі, ні мені Спенсер нічого не може дати. Бо нам нікуди йти. Ти одного чудового дня вийдеш заміж, а мені взагалі нічого буде робити, як тільки наглядати за повіреними й агентами, котрі дбатимуть про мої гроші, коли я успадкую їх по батькові.

Олні підвівся йти, але в дверях спинився й вистрілив на прощання:

— Слухай, Рут, дай Мартінові спокій. Він сам чудово знає, що йому треба. Ти ж бачиш, чого він уже досягнув. Коли я дивлюсь на нього, мені стає прикро й соромно за себе. Він тепер куди більше знає про світ, життя й призначення людини, ніж Артур, Норман, я та й ти теж, незважаючи на всю нашу латину, романістику, германістику й оту «культуру».

— Але Рут моя вчителька, — по-лицарському заперечив Мартін. — Коли я й навчився дечого, то тільки завдяки їй.

— Дурниці! — неприязно глянув Олні на Рут. — Може, ви скажете, що й Спенсера читали за її порадою? Таж про Дарвіна й теорію еволюції вона знає не більше, ніж я про копальні царя Соломона! Пригадуєте, ви ошелешили були нас якоюсь карколомною дефініцією Спенсера про щось там таке неозначене, безладне й однорідне? От спробуйте розтлумачити їй цю думку і побачите, що вона не зрозуміє ані слова. Бо то ж, бач, не культура. Оце так. Але слухайте, Мартіне, якщо ви почнете довбати латину, я втрачу до вас повагу.

Весь цей час, хоч і зацікавлений суперечкою, Мартін відчував щось фальшиве в розмові. Йшлося про науку й освіту, про основи знання, але школярський тон балачки ніяк не в'язався з поважністю його власних переживань, з тим невситимим, міцно, немов орлиними кігтями, хапанням за життя, з космічним трепетом, що проймав його аж до болю, з невиразним передчуттям, що все те дасться осягнути. Він порівнював себе з поетом, якого викинуло на чужинний берег невідомої країни і який, захопившись навколишньою красою, марно намагається оспівати її суворою, варварською мовою своїх нових одноземців. Так було і з ним. Він відчував у собі болісне прагнення пізнати великі істини всесвіту, — а натомість мусив гаяти час на школярські балачки і сперечатися, треба вивчати латину чи ні.

«На біса мені латина? — сказав Мартін собі того вечора, дивлячись у дзеркало. — Хай мертві лишаються мертвими. З якої речі ту красу, що горить у мені, я віддаватиму мертвим? Краса жива й вічна. А мови народжуються і вмирають. Вони прах мерців».

Мартін подумав, що навчився добре висловлювати свої почування, і, лягаючи спати, дивувався, чому не може так вільно говорити, коли буває з Рут. При ній він ставав школярем і говорив, як школяр.

— Дайте-но мені час! — промовив він уголос. — Дайте-но мені тільки час!

Час! Час! Час! — безнастанно бриніла в ньому скарга.