Розділ другий у котрому Трістран Торн виростає і дає необачну обіцянку

— Так, Трістране. У нас готуватимуть рисовий пудинг.

І раптом з усмішкою додала:

— Мати вважає, що рисовий пудинг — якщо споживати його у належній кількості — чудовий засіб проти застуд та інших осінніх недуг.

— А моя мати, — признався Трістран, — завжди готує пудинг з тапіоки.

Він почепив її список на цвях до інших списків.

— Більшість замовлень ми зможемо доставити завтра вранці, а решту — на початку наступного тижня, коли пан Мандей поїде до міста.

Селом промчав порив вітру — такий сильний, що у вікнах задеренчало скло, а флюгери на дахах закрутилися, мов божевільні, переплутавши північ із заходом, а південь — зі сходом.

Вогонь, що палахкотів у каміні крамниці «Мандей і Браун», підстрибнув і заграв зеленими і червоними язиками, виблискуючи срібними іскрами — приблизно такими, які можна побачити, вкинувши в полум’я жменю залізної тирси.

Вітер дув зі сходу, з Чарівної Країни, і Трістран Торн раптом відчув хвилю досі незнаної відваги.

— Знаєте, пані Форестер, за кілька хвилин я звільнюся, — сказав він. — Чи дозволите провести вас до будинку? Адже мені з вами майже по дорозі.

Чекаючи на відповідь, він чув гучні удари власного серця. Сірі очі Вікторії дивилися на нього з неабияким подивом. Здавалося, промайнула сотня літ, аж нарешті вона відповіла:

— Звичайно.

Трістран помчав до кабінету пана Брауна і повідомив йому, що зараз піде додому. Той не заперечував, але повчальним тоном розповів, що коли сам був молодий, завжди залишався у крамниці до останнього, аж поки не наставав час замикати двері, а часом навіть спати лягав під прилавком, замість подушки підклавши під голову пальто.

Хлопець погодився, що в такому разі йому, Трістранові, неабияк пощастило, й побажав панові Брауну добраніч. Після цього, узявши на вішаку своє пальто і новенького капелюха, вибіг надвір, на бруківку, де на нього чекала Вікторія Форестер.

Поки вони йшли, на землю швидко опускалися сутінки. Трістран відчував у повітрі далекий подих зими — суміш пахощів нічного туману, перших заморозків і опалого листя.

Звивиста стежка вела їх до ферми Форестерів; у небі висів вузький серп місяця, в пітьмі палали величезні зорі.

— Вікторіє, — через деякий час почав Трістран.

— Так, Трістране, — відгукнулася дівчина. Впродовж цієї прогулянки вона думала про щось своє.

— Ти не вважатимеш за нахабство, якщо я тебе поцілую?

— Вважатиму, — холодно відрізала Вікторія. — Ще й неабияке нахабство.