Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

— Прошу вас… — прошепотіла вона. — Прошу вас… усе це якась помилка!

— Помилка?! — крикнув хлопець.

Його Ярвен боялася найдужче. Цієї миті в хлопцевих очах стояла відверта ненависть, і якби чоловік не спинив його, він, поза всяким сумнівом, уже б її вдарив. — Помилка?! Ти що, хочеш пошити нас у дурні?

Ярвен у розпачі похитала головою й прошепотіла:

— Але ж я — зовсім не принцеса! Я — не принцеса Малена! Річ у тім, що я лише…

— Зрадниця! — крикнув хлопець. — Що за комедію ти тут, власне, ламаєш? Думаєш, ми нічого не знаємо? А як ти гадаєш, навіщо ми тебе оце поцупили, байстрючко?

— Прошу вас… — шепотіла Ярвен. Коли ці бунтарі знають, що вона — не Малена, то нащо ж вони її викрали?

Нарешті до неї неквапом підійшов другий хлопець. Досі він, розіславши ковдру, весь час нерухомо стояв біля машини. На зріст він був вищий від першого, але з вигляду молодший. Та насамперед в очі впадало ось що: його колючий «їжачок» був, на відміну від чуба в першого хлопця, білявий, мов просо.

— О ні, ти не Малена, це вже запевне! — промовив він, і в його дзвінкому голосі вчувалася зневага. — Малені було б соромно.

Ярвен вражено втупилася в нього. Вона була певна, що ніколи в житті цього хлопця не бачила. І все ж його обличчя здалося їй неймовірно знайомим.

Стіл у банкетній залі був накритий так, ніби вони зібралися втікати. Серед тарілок, склянок та столового начиння лежав буханець хліба, ковбаса й сир — усе це ще загорнене в папір; масла не було, зате стояли вазочки з оливками та огірками, в які четверо за столом поперемінно запускали пальці. Для добрих манер часу не було.

— Зітхати вже пізно, — сказав Больштрем. Він узяв кружальце ковбаси, згорнув рурочкою, запхав до рота й запив ковтком вина. — Те, що її не охороняли пильніше, було помилкою. Ми мали б ризикнути: не побоятися, що її викриють, і виставити охорону. А тепер уже пізно.

Тяркс повитирала серветкою пальці й спитала:

— А якщо вона вийде на громадськість?

— Саме в цьому, звичайно, й полягає найбільша небезпека, — кивнув головою Больштрем. — Тим більше, що ми не знаємо, де сама принцеса. Важко передбачити, що вони взагалі можуть утворити. Надто — обидві разом.

— І ти говориш про це так спокійно! — закричав віце-король. Пальці в нього тремтіли. За столом лише він тримав у руці чарку з коньяком. — Скажи мені краще, що нам тепер робити?!

— Насамперед, — усміхнувся Больштрем, — треба не дати їй вийти на громадськість. Ні їй, ні принцесі. І ніхто, крім наших людей, не має знати про те, що її викрали. Настрої в країні тільки-тільки вляглися. Ми ж бо не хочемо, щоб знов пішли всілякі чутки, саме тепер…

Гільґард кивнув головою й промовив:

— Але якщо в неділю буде оприлюднено закон…. Ти ж бо розумієш, Больштреме, якщо принцеса не з’явиться на параді, підуть усілякі балачки. Адже не можна забувати про те, що за останні роки… м-м… пропаганда короля серед частини населення лишила свої сліди! Закон ми, звісно, ухвалимо. Може, на півдні навіть обійдеться без великих заворушень. Але що, коли згодом доведеться… — Він повагався. — … справді ввести на північ війська? Адже це, на жаль, здається цілком імовірним. Чи народ і тоді ще підтримуватиме нас? Чи тоді знов не повилазять зі своїх нір усі ті, кому з початком вашого правління, високосте, ми спромоглися позатикати роти? Нам потрібна принцеса! Підтримка з боку принцеси, яка вже давно набула репутації великого друга півночі, — це єдине, що може в зародку погасити в народі критику наших дій!

— Принаймні ми на це сподіваємося! — пробурмотів Больштрем.