Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

— А собаки? — визвірився віце-король. Здавалося, він не чув того, про що йому нагадував Больштрем. — Оце такі найзліші сторожові собаки в усій Скоґландії? Адже їх дресирували накидатись на все, що ворушиться! То чого ж вони не накинулись на викрадачів?

— Коли ми прибігли, вони лише стояли біля огорожі й крутили хвостами, — нерішуче промовив Гільґард.

— Тобто можна припустити, що хтось підкинув м’яса, щоб укоськати їх, — додала Тяркс. — Хоча… принаймні вигляд вони мали досить жвавий.

— Атож, просто дивина якась, — пробурмотів Больштрем.

— Нагіра завжди знаходила лазівки! — проказав віце-король, і його обличчя скривилося від люті. — Вона не тільки ладна вдатися до насильства. Вона ще й розумна.

Больштрем ледве помітно покивав головою й відповів:

— Ну, звісно, ти маєш знати це краще, ніж будь-хто інший. Це може бути справа її рук. Нагіра — перша, хто спадає на думку, чи не так? Насамперед тобі. Але де гарантія? У мене через вимкнену сигналізацію й собак підозра падає скоріше на когось іншого.

Віце-король звів на нього очі.

— Твоя помилка, Норліне, була в тому, що всіх своїх колишніх друзів ти лише позвільняв з їхніх посад і постів, — привітно сказав Больштрем. — Ти тільки, заради Бога, знов не втрачай глузду й не починай так одразу гарячкувати. Що сталося, те сталося. — Він одвернувся й, прокладаючи собі шлях крізь кущі, неквапно попростував до маєтку.

Віце-король хвилю повагався й рушив услід за ним, бурмочучи собі під ніс:

— Лірон! Ну, звісно, Лірон…

Гільґард поспішив уперед, розводячи перед віце-королем віття, щоб той вибрався з кущів, не поколовшись і не подряпавшись.

— Але рук і ніг ми тобі поки що не розв’яжемо, — сказав чоловік. Він допоміг Ярвен устати, й вона, спираючись на нього, дрібненькими кроками додибцяла до дерева, під яким другий хлопець тим часом уже розстелив ковдру з багажника. — Гадаю, мотузки затягнені не дуже туго, в тіло не повпивалися. Шкода, звісно, що доводиться обходитись отак з іще дитиною… Але ж ти знаєш, навіщо це.

Ярвен гучно схлипнула.

— Сідай, — мовив чоловік. — Я тобі допоможу. Дай їй чогось попити, Йоасе.

Хлопець приніс термоса й налив у кухлик чаю.

— Якби моя воля, я б тебе!.. — процідив він голосом, сповненим безмежної люті.

Тримаючи у зв’язаних руках кухлика з чаєм, Ярвен з подивом завважила, як добре їй стало від його тепла. Вона надпила невеличкий ковток.

— Нас не треба боятися, — промовив чоловік і поглянув їй в очі так, немовби хотів там щось побачити. — Ми тобі нічого не зробимо.

Ярвен кивнула головою, відчуваючи, як щоками в неї течуть сльози. Плечі її здригалися.