Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

Малена знала, як прудко женуться собаки, коли їх на когось нацькують, — бачила ж бо, як їх дресирували. Але вона таки добряче відірвалася від них, отож спробувала дихати рівніше; треба якомога швидше до Йоаса, там вона буде в безпеці.

Йоас, як і домовлялися, стояв одразу за першим рогом вулиці, прихилившись до товстого дуба. Він схопив її за руку й потяг до себе. Сюди світло прожекторів уже не діставало.

— Тримайся від них подалі! — прошипів хлопець.

Він стромив до рота невеличкого свистка й подув. Звук був такий тоненький, що людське вухо його ледве й чуло. Зате люте валування її переслідувачів одразу перейшло в збуджене хекання, і нарешті надбігли й самі вони: три доги, завбільшки майже такі, як Малена чи Йоас. Приязно насторочивши вуха й метляючи хвостами, вони витанцьовували навколо хлопця, який подружньому куйовдив їм голови, радісно скавучали, лизали йому руки, обличчя.

— Моро! Зісо! Ройо! — шепотів Йоас. — Славні пси! Славні мої пси!

Собаки заметляли хвостами ще дужче, треба було поквапитись. Малена почула на вулиці тупання й вигуки охоронців.

Вона сягнула рукою до сумки, яку Йоас лишив під деревом, і дістала пакунок. Крізь папір просочилася волога, але в темряві Малена, коли клала м'ясо на землю, не розгледіла, що то — плями крові. Собаки, принюхуючись, одразу повернули до неї голови. Ніздрі в них затремтіли, але Малена вже кинулася бігти.

— Сидіти! — спокійно мовив Йоас. — Моро! Зісо! Ройо! Сидіти!

Собаки послухалися, проте все ще не зводили очей з пакунка, що його Малена лишила для них за якихось кілька кроків.

— Сидіти! — ще раз наказав Йоас. — Славні пси!

А тоді побіг і сам. Моро, Зісо й Ройо, поки бачитимуть його, не зрушать з місця, але потім накинуться на м’ясо. Це може врятувати й охоронців, які за кілька секунд надбіжать сюди.

Йоас почувався зрадником. Сподівався лише на те, що засіб подіє швидко. І молився, щоб охоронці не надумали собак постріляти.

— Коли зустрінемося з рештою? — спитала Ярвен.

У неї було таке враження, немовби крізь ці сутінки, що помалу світлішали, вони їдуть уже цілу вічність, — їдуть вибоїстими луками, повз густі чагарі, весь час уникаючи доріг. Лорок сидів за кермом так упевнено, неначе вів джипа широкими, добре забрукованими шляхами, і жодного разу не заблукав, не зупинився, щоб пошукати дорогу, на мочарах ніде не влетів колесом у ковбаню, серед кущів ніде не зачепився за колюче галуззя. Здавалося, до цієї поїздки Лорок готувався роками.

То лише здавалося, нібито минула ціла вічність, насправді вони з Тілокі вскочили в машину до Лорока якихось кілька хвилин тому. Вона ще тільки-тільки перевела дух, і серце в неї також помалу починало битися рівніше.

— Нагіра поїхала іншою дорогою, — сказав Тілокі, що сидів спереду біля Лорока. — Так розумніше. Це відверне увагу переслідувачів.

Ярвен дивилася з вікна в нічні сутінки. Може, з-за хмар щойно виплив місяць, а може, то потрохи вже настає ранок. Охоронців Норлін не покликав. Бажає вона того чи ні, але тепер своєю втечею завдячує батькові. Думати про це не хотілося.

Вони виїхали на вузьку дорогу, яка кілька миль вела лісом, а потім Лорок звернув на ще вужчий путівець. За густими ліщиновими заростями стояв невеличкий легковичок. Вони пересіли до нього, а джипа покинули.

— Навіщо? — спитала Ярвен.

— Хіба ти не дивишся кінофільмів? — спитав Тілокі. — Якщо поблизу Естерлінда хтось усе ж таки помітив нас чи бодай нашого джипа, тоді скоро його шукатиме вся країна! Ти вивідала те, що мала вивідати?