Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

— Що ж тепер? — прошепотіла Ярвен. — Що все це означає?

Йоас і Малена мовчали.

— Уже не стріляють, — знов прошепотіла Ярвен. — Невже скінчилось?

— Цсс! — цикнула Малена, припавши вухом до дерев’яної стіни. — Зачекай!

Ярвен помітила, як напружилось у Малени обличчя, й подумала: «Але ж усе це ми робимо не лише задля її батька! Якщо їхнє припущення слушне, то разом з її батьком там тримають під замком і мою маму. І кожен постріл, який ми оце чуємо, може означати…»

Надворі було так само тихо. Згодом Ярвен начебто почула якісь вигуки, потім кроки й ще один постріл.

— А якщо їх схоплять?! — прошепотіла вона. — Якщо в тих інших усе ж таки більші сили?

Але ніхто не звертав на неї уваги. Тиша стояла нестерпна. Час тягся так повільно, немовби годинникові стрілки хтось стримував силоміць.

— Там, мабуть, уже давно все скінчилося! — прошепотіла Ярвен. Вона відчувала, що витримувати далі цю непевність і бездіяльність їй уже несила. — Може, нам треба…

Цієї миті вони почули гуркіт двигуна. Він наближався до сторожки навдивовижу швидко; ще хвилю, і Ярвен уже не мала сумніву, що то — їхній комбі.

— Лорок? — прошепотіла вона.

Завищали гальма, й машина зупинилась. Відчинилися двері, й на порозі став Лорок — очі широко розплющені, збуджені.

— Мені сказали забрати вас! — крикнув він. — Гоп-ля, гоп-ля-ля! Вони в нас! Ми звільнили короля! Гайда! Нагіра сказала, щоб ви їхали зі мною!

Ярвен відчула, як усередині в неї наче щось обірвалося. Вона побачила, як і Малена похитнулась. Перемогу завжди уявляють собі як щось осяйне…

— Мого батька? — прошепотіла Малена.

— Та їдьмо вже! — невдоволено крикнув Лорок. Чуприна в нього дико наїжачилась, і Ярвен аж тепер помітила, що з рани на його руці сочиться кров. Але болю він, схоже, не відчував. — Гоп-ля, гоп-ля-ля! Вони таки в нас! Ох і задали ж ми їм перцю!

Аж коли вони вже знов сиділи на шерехатому, вкритому скалками й задирками дощаному дні кузова й на скаженій швидкості долали дві милі до лоцманської хатини, Ярвен подумала, що ж тепер буде далі.

Коли машина просто біля води зупинилась, Ярвен насамперед пошукала очима маму.

Тим часом сонце вже забарвило небосхил у теплі вечірні тони, хвилі, тихенько шурхочучи, накочувалися на берег, відкочувались і ніби всмоктували в себе пісок, а вгорі спокійно, розпростерши крила, кружляли чайки.

Лоцманська хатина погідно дрімала собі у надвечірньому світлі. Ярвен з першого погляду зрозуміла, що про хатину вже багато років ніхто не дбає: фарба на дерев’яних брусах, колись золотаво-жовта, пооблуплювалась, а те, що було невеличким, однак старанно доглянутим палісадником, захищеним від колючих морських вітрів кам’яним муром, знов поглинула дика природа. Лише то тут, то там із плетива бур’янів — полину, вівсяниці та жовтої заячої капусти, що справіку владарювали на цьому узбережжі й тепер знову відвоювали його в людей, — чужими сиротами ще виглядали кілька троянд, сокирки та нагідки.