Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

— Але ж ліхтарик такий малесенький, такий практичний, що вона легко пронесла його в одязі до кімнати, і ми навіть нічого не помітили, — сказав Больштрем. — Щодо цього їй, звісно, пощастило. Те саме й з мобільником. Мене це весь час збивало з пантелику. Як він знов опинився в неї? Після того, як її нібито викрали, його хтось вимкнув, і ми не мали змоги визначити, де вона перебуває. А тепер раптом — на тобі!

— Ні! — буркнув віце-король, покрутивши головою.

— А що вона робила вночі в бібліотеці, Норліне? Адже в баєчку з ходінням уві сні ти теж не віриш. Або я маю серйозно засумніватися в твоєму здоровому глузді.

Тремтячими пальцями Норлін відкрутив пляшку й налив собі коньяку.

— Тобі теж? — спитав.

Больштрем роздратовано хитнув головою й промовив:

— Вона твоя донька, Норліне. Що ж, гаразд. Твою нерішучість я навіть трохи розумію. Але ж ти зовсім її не знаєш! Тільки не розказуй мені про батьківські почуття, що в тебе нібито прокинулися до неї — до дівчинки, яку ти, відколи втекла її мати, бачив загалом кілька годин. Кинь розводити сентименти, Норліне! Усі ці роки тобі ніколи її не бракувало, і не бракуватиме й тоді, коли вона раптом… помре. А в тому, навіщо вона сюди повернулась, навіть годі й сумніватися. Її послала Нагіра. Хтозна ще, як з цією історією пов'язаний і Лірон. Ця дівчина — шпигунка, вона для нас небезпечна. Її треба прибрати.

Норлін мовчки втупився в нього, руку з чаркою на півдорозі від таці до рота немовби звело.

— Я не дозволю! — нарешті прошепотів він.

— Справа не в тому, віце-королю, дозволиш ти чи ні, — сказав, злегка вклонившись, Больштрем. — Іноді мені здається, що ти не зовсім добре усвідомлюєш свою ситуацію. Дівчину потрібно прибрати, так само як і короля. Вона нам однаково вже не потрібна. Тепер, після третього теракту, народ такий заведений, що беззастережно підтримає тебе в усіх заходах, яких ти вживатимеш проти півночі, й без благословення своєї улюбленої юної принцеси. Справа лише в тому, як саме ми пояснимо потім народові її долю. Найкраще було б, звичайно, якби в її смерті виявилися винними бунтарі.

— Больштреме! — прошепотів Норлін. — Ні! — Він випив коньяк, налив ще й знову випив. — Ти цього не зробиш! Мою доньку — ні!

— Поміркуй про це, — промовив Больштрем і рушив до дверей. — Якщо ти взагалі ще здатний міркувати після оцього… — І кивнув головою на пляшку.

Коли він вийшов у коридор, скрізь панувала тиша. Тільки десь у будинку хряснули двері.

Тремтячи всім тілом, Каїра поставила на плиту каструлю з молоком. Може, хоч так щось вийде. Це була єдина рада, що спала їй на думку. Так мало вийти. Дівчину поймав глибокий страх.

Колись давно, коли Каїра була ще маленька, мати застала її за тим, що вона, припавши вухом до дверей, підслуховувала розмову у вітальні. Мати відтягла її за те вухо, яке ще кілька днів щеміло, від дверей, а тоді ще й налупцювала їй одне місце. Мати була переконана, що саме для молодих скоґландців з півночі було важливо дістати добре виховання й навчитися поводитись. Вона знала життя, звичайно, лише в своєму невеличкому містечку.

— Перед нами, північними скоґландцями, — щодня втовкмачувала вона своїм дітям, — у цій країні відкриті всі можливості. Усі можливості! А скоро їх буде ще більше! Ви погляньте на нашого віце-короля, адже він народився в Північній Скоґландії! Нині ми маємо змогу досягти всього — так само, як і будь-який південець. Але ми маємо поводитися чесно й правильно, це — основа основ. Добра поведінка відчиняє будь-які двері. Хто в Скоґландії прагне чимось стати, той має поводитись так, як поводяться південці.

А як вона пишалася, коли її донька дістала місце на кухні при дворі! Розповідала про це всім сусідам, усім друзям.

— Та це, як сказати по щирості, анітрохи мене й не дивує, — запевняла щаслива мати. — Вона в мене дівчинка старанна, розумна, беручка. І поводитись уміє. Про це я вже подбала! Я раз у раз казала своїм дітям: перед нами відчинені всі двері! І Каїра — доказ цьому.

Молоко, пінячись, почало підходити стінками каструлі вгору, а Каїра цього й не укмітила. Вона ледве-ледве ще встигла прийняти каструлю, щоб піна не вилилась на плиту. Ох, що б зараз сказала мати, якби побачила, як її донька — її добре вихована донька! — тримаючи на боку порожню тацю, припала вухом до дверей спальні віце-короля й підслуховує?!

Каїра взяла з одного з давніх масивних мисників чашку і обережно наповнила її до половини. Вона не могла збагнути, чому це волосся в принцеси раптом стало таке саме темне, як і в неї, Каїри, та й шкіра її виявилась майже така сама смаглява, як у північан. Але в тому, що це принцеса, годі й сумніватися, адже її обличчя Каїра добре знала з численних знімків у часописах, що їх постійно читала мати. Та передовсім дівчина запам’ятала принцесу після одного випадку, що стався майже тиждень тому на кухні в палаці, — випадку, за який їй і досі соромно. Ота темнокоса дівчина, про яку радник стверджував, нібито вона — донька віце-короля (але ж хіба принцеса йому не небога?) була принцеса Скоґландська, й Каїра повік не забуде її щирості, її руки, яку та подала їй, коли вона, Каїра, роблячи свій перший кніксен при дворі, спіткнулася.