Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

Ярвен дивилася на неї й мовчала.

— Ярвен, Нагіра хотіла тільки, щоб ти пережила все це насправді, — сказала Малена. — А то хіба б ти розповіла про свій страх переконливо, якби в житті ніколи його не зазнала? Больштрем не дурень!

— Принаймні ти не мала б докладати до цього рук! — прошепотіла Ярвен. — Ти і Йоас!

— Так, це була крапка над «і», — мовила Нагіра. — Малена й не хотіла. Спершу не хотіла. А ти що, трохи не померла від паніки? Це добре. Атож, пореви, гарненько пореви! Заплакані очі лише додадуть усьому ще більшої правдоподібності.

Ярвен утерла рукавом очі. Може, це й справді було потрібно — замкнути її, змусити попанікувати… Мабуть, це було таки потрібно. Але ж у Нагіриному погляді Ярвен побачила й задоволення! Нагіра все ще не була певна, чи не має вона її, Ярвен, ненавидіти.

Лорок подав Ярвен склянку з водою й сказав:

— На, попий, перш ніж утікати! Вода тут, у лісі, є скрізь, отож спрага тебе, як прийдеш до них, не мучитиме. А ось голодна ти маєш бути! Їсти ми тобі не дамо!

Ярвен жадібно випила воду й спитала:

— І куди?..

— Весь час оцією дорогою, поки вийдеш на шосівку, — пояснила Нагіра. — А там звернеш праворуч. Якщо трапиться машина, зупиняй. А потім, коли все залагодиш, подаси нам знак, ми будемо неподалік. Щасти тобі, Ярвен! Тепер усе залежатиме від тебе.

Ярвен кивнула головою, а Лорок так міцно схопив її за плечі, що тепер Ярвен сміливо могла показувати на них синці.

— Хвилиночку, Лороку! — похопилася Малена й, підбігши до Ярвен, прошепотіла їй: — Не забувай, Ярвен! Хоч би що ти тепер робила, ні на мить не забувай про те, що ти — принцеса Скоґландська!

Ярвен пильно подивилася на неї, тоді щосили затопила Лорокові в обличчя й кинулась бігти. Вона ще чула, як позаду лайнувся Лорок, потім долинули його кроки по м’якій лісовій землі. У глибоких сутінках та ще під деревами важко було об щось не перечепитись, але місяць досить непогано освітлював їй дорогу. Один раз вона сховалася за дерево й перечекала, поки Лорок пробіг повз неї. Аж через деякий час, що здався їй вічністю, вона обережно рушила далі, обминаючи пообламуване вітром гілля, і нарешті дісталася до шосівки. Тут вона знов побігла.

Чи так само вона робила б, якби втікала насправді? Чи так само поводився б Лорок? Цього для її історії мало вистачити.

Позаду з темряви вихопилося світло від фар якогось авта. Ярвен вискочила на середину шосівки й замахала руками.

Нагіра чекала на галявині доти, доки повернувся Лорок.

— Ну? — озвалась вона.

Лорок стенув плечима й промовив:

— Я, звісно, міг би запросто наздогнати її. І про це, якщо замислитись серйозно, не важко здогадатись. Хіба що спіткнувся б і добряче гепнув. Я ж бо бігаю куди прудкіше, ніж вона. Але там вони серйозно не замислюватимуться. Коли до них прибіжить оцей зайчик — люба його серцю маленька Ярвен, така зневірена, вся в розпачі, тоді вони їй повірять. Ах-ах, мовляв, хто ж це їй таке зробив?! А ти хитру історію придумала, Нагіро. Воно й справді могло бути так, як вона їм розкаже.

З хати почулися обурені вигуки, вслід за ними збуджений гомін кількох голосів.