Розділ «Протистояння Книга III»

Саме так Ларрі це собі й уявляв.

— Аварія? — спитав Ґлен.

Ральф подивився з-під руки.

— Не думаю. Їх так поставили.

— Його люди, — сказав Ларрі.

— Так, гадаю, що так, — погодився Ральф. — Що тепер будемо робити, Ларрі?

Ларрі витяг із задньої кишені хустку і витер обличчя. Цього дня чи то літо повернулося, чи то давався взнаки жар південно-західної пустелі. Температура була вже трохи вища за 80 градусів[192].

«Але це сухий жар, — спокійно подумав він. — Я просто трохи спітнів. Зовсім трохи». Ларрі знову сховав хустку в кишеню. Тепер, коли все, власне, й почалося, він почувався правильно. Знову в нього з’явилося дивне відчуття, ніби він на сцені і має грати.

— Підемо вниз і дізнаємося, чи справді з нами Бог. Правда, Ґлене?

— Ти тут головний.

Вони знову пішли. За півгодини наблизилися до тих машин, які раніше належали патрулю штату Юта. У машинах чекало кілька озброєних людей.

— Вони будуть у нас стріляти? — невимушено поцікавився Ральф.

— Не знаю, — відказав Ларрі.

— Бо в них гвинтівки там будь здоров. З оптичним прицілом. Я бачу, як від лінз сонце відблискує. Якщо вони хочуть нас підстрелити, то ми в будь-який момент під прицілом.

Вони йшли далі. Люди, які блокували дорогу, розділилися на дві групи, п’ятеро вийшли наперед, націливши свою зброю на групу з трьох людей, яка йшла до них, ще троє присіли за машинами.

— Восьмеро, Ларрі? — спитав Ґлен.

— По-моєму, так, вісім. А ти як сам?

— Нормально, — відказав Ґлен.

— А ти, Ральфе?

— Головне, щоб ми знали, що робити, як настане час, — сказав Ральф. — Мені більш нічого не треба.