Розділ «Протистояння Книга III»

Вони розмовляли про коней. Про собак і бізонів. Бізони повертаються, сказав Ральф: Нік із Томом Калленом їх бачили. Не такий уже й далекий той день — може, він навіть настане за їхнього життя, коли знову прерії будуть чорні від бізонів.

Ларрі знав, що це правда, знав і те, що це все — порожнє триндіння: їхні життя можуть обірватися й за десять хвилин.

Майже споночіло, настав час шукати місце для табору. Вони піднялися на останній пагорб — і Ларрі подумав: «Зараз! Вони будуть унизу».

Там не було нікого.

Вони стали на ночівлю біля зеленого знака з рефлектором. На ньому було написано «ЛАС-ВЕҐАС 260». Того дня вони поїли порівняно добре: чипси зі смаком тако, газована вода і дві ковбаски «Слід Джим», які вони поділили порівну.

«Завтра!» — знову подумав Ларрі і заснув. Тієї ночі йому снилося, що він, Баррі Ґрейґ і «Обірвані недобитки» грають у «Медісон-сквер ґардені». То був для них особливий шанс — вони грали на розігріві якоїсь супергрупи, яка називалася на честь міста — чи то «Бостон», чи то «Чикаґо». Знову всі штативи з мікрофонами виявилися дев’ятифутової висоти, і знову він почав метатися від одного до іншого, а глядачі ритмічно плескали в долоні й знову вимагали «Сонце, ти хлопця свого любиш?».

Він глянув у перший ряд, і на нього накотилася хвиля страху — немов на нього вилили відро крижаної води. Там сидів Чарльз Менсон[189] — тільки Х-подібна рана на його лобі перетворилася на білий кривий шрам — він співав і аплодував. Річард Спек[190] також сидів там, дивився на Ларрі своїми безсоромними, нахабними очима, а з його рота стирчала папіроса. Вони сиділи обабіч темного чоловіка. За ними — Джон Вейн Ґейсі[191]. Флеґґ співав, а всі підспівували йому.

«Завтра! — знову подумав Ларрі, тиняючись уві сні від одного зависокого мікрофона до іншого під гарячими вогнями “Медісон-сквер ґардену”. — Завтра я тебе побачу».

——

Але то було не завтра і навіть не післязавтра. Увечері 27 вересня вони зупинилися в містечку Фрімонт-Джанкшен, і їжі в них було вдосталь.

— Усе чекаю, що воно скінчиться, — сказав Ларрі Ґленові того вечора. — І з кожним днем нічого не відбувається, і стає ще гірше.

Ґлен кивнув.

— І в мене те саме. От буде смішно, якщо він виявиться просто міражем, правда? Просто страшним сном колективної свідомості…

Ларрі якусь мить здивовано й замислено дивився на нього. Потім повільно похитав головою.

— Ні, я не думаю, що це лише сон.

Ґлен усміхнувся.

— Я теж, молодий чоловіче. Я теж.

Наступного дня контакт відбувся.

——

Саме минула десята година ранку, вони піднялися на пагорб — і внизу, у двох милях на захід, побачили дві машини, поставлені передом одна до одної, які перегородили трасу.